Синякіна Марія

9-в клас, Харківський ліцей №157

Вчителька, що надихнула на написання – Романюк Наталія Віталіївна

Війна. Моя історія

Те, що почалася війна, я усвідомила не одразу, але ніяк не могла повірити цьому. Мій мозок зрозумів це, коли почула вибух і побачила за вікном вогненну стрілу. Мені здавалося, що я бачу страшний сон, що треба просто прокинутись - і все буде як раніше.  Але, на жаль, цього не сталося. Я була дуже налякана. Протягом трьох місяців під час повітряної тривоги ми спускались у темний і холодний підвал. Я  навіть засинала з думкою, що це моя остання ніч. Спочатку у мене було багато питань – за що, чому ми? Але відповіді на них не було, та цю дату, двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року, я пам’ятатиму  все життя.

Війна поділила моє життя, як і інших українців, на «до» і «після». Те, що ми пережили, я бачила тільки в бойовиках.

У будинках не було світла, тепла. Ліфт не працював, а ми живемо на 10 поверсі. Продукти зіпсувались, їжу не могли приготувати. Чули вибухи, бачили спалахи, від чого небо вночі світилось вогненними феєрверками.

Мені жаль дітей України, у яких Росія забрала щасливе дитинство, батьків, а в багатьох навіть їхнє життя.

Так несправедлива війна змінила життя всіх. Хтось залишився вдома, але багато людей, серед них була й моя родина, залишили рідні домівки, тат, бабусь, дідусів. Через війну я не була вдома рік. Ми з мамою вимушені були поїхати до Німеччини, бо залишатися було дуже небезпечно. Таке рішення мої батьки прийняли дуже важко, бо зрозуміли, що їдемо не на один тиждень, не на місяць. Моя мама дуже страждала, адже залишала вдома чоловіка і старшого сина.

Нарешті, незважаючи на важкі умови нашої вимушеної мандрівки, ми приїхали в Німеччину. Усі були втомлені, хотілось пити, їсти, спокійно спати. Ми вдячні місцевим жителям за допомогу. Нас поселили в чудовому мальовничому містечку біля Мюнхена. Почала ходити до школи, але перші три місяці було дуже важко, я плакала майже щодня. Німецької мови не знала, але рятувала англійська. Згодом почала розуміти й говорити по-німецьки. Учителі мені подобались, навчатися стало цікаво.

У чужій школі я, як і багато моїх ровесників-українців, відчула булінг з боку деяких однокласників щодо війни в Україні.

Після всього пережитого таке ставлення було неприємне. Ми згадували про вибухи, розказували про нашу чудову країну, а вони жартували і сміялися. Навіть деякі вчителі через незнання нами німецької мови зверхньо ставилися, ігнорували нас. Але було багато таких, які розуміли і підтримували нас, допомагали у навчанні.

Рік життя і навчання – це був для мене новий досвід. Я вивчила німецьку мову, знайшла гарних друзів, побачила чудові краєвиди Баварії. Зараз я у Харкові, моєму улюбленому місті, зі своїми рідними, однокласниками, друзями. Я дуже рада цьому, але, чесно кажучи, повертатись додому було тяжко і трохи сумно. Я змінилась, подорослішала, переосмислила цінності. Наша країна, українці змінились – стали згуртованими, відданими. Усе змінилось.

Я пишаюсь своєю Батьківщиною, вірю в перемогу і щасливе майбутнє. Упевнена – усе буде добре!