Єрмократьєва Каміла, учениця 8 класу Мукачівського ліцею №11 Мукачівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Твердохліб Любов Ігорівна

Війна. Моя історія

24 лютого, десь о 5 годині ранку я прокинулась від вибухів. Не знала, що це було, але відчула неймовірний страх...  Я швидко побігла до моєї мами, бо знала що не спить, бо вона вчителька і щось там, як завжди пише. Звичайно матуся мене заспокоювала, але по очам я зрозуміла, що щось сталось недобре.

Так я і заснула, обіймаючи найдорожчу мені людину, не знаю чи змогла вона заснути тоді.  

Прокинулась десь о 7 годині, бо треба було в школу збиратись, але цього разу мама мене залишила вдома і сказала, що почалась війна. Вона не їздила на роботу, бо працювала дистанційно. Ми були разом і я цьому раділа. З нами ще жили мої дідусь, бабуся та дядько.

24 лютого 2022 року — це день, який змінив моє життя, але ще не повністю усвідомлювала, як саме.

Про страхіття війни мені розповідала прабабуся Марія, та говорила, що бажає, щоб ніхто не знав того, що пережила вона. Багато років тому прабабуся померла, так і не дізнавшись, що я також буду дитиною війни.

Після початку війни наше навчання перейшло на дистанційну форму навчання. Чи зручно для мене це? Не дуже полюбляла спілкуватись з учителями через камеру.

Мама часто їздила на чергування до своєї школи і я дуже переживала. Ці ночі були без сну, але вона мусила працювати. Іноді я думала, що вона не повернеться. Одного разу вона подзвонила мені і сказала, що сильно мене любить та бути сильною.

Саме тієї ночі на Запоріжжя прилетіли ракети С-300. Тоді я не думала, що вона зі мною прощається..

Все своє життя я жила в мальовничому місті Вільнянську, що за 21 км від Запоріжжя, але після 7 місяців війни ми виїхали. Перша довготривала подорож на потягу була в місто Хмельницький. Абсолютно невідоме місто, інші люди та не було знайомих.

Через місяць ми поїхали далі. Ось тепер я у Мукачеві. Вже більше року я не ходила по своєму рідному місту і не бачила своїх рідних.

Майже 3 місяці, як я ходжу в Мукачівський ліцей №11. Нові вчителі, друзі, знайомі. Жити тут зовсім інше. Мене часто запитували про вибухи, ракети, окупацію територій Запорізької області.

Інколи мені дуже соромно, що я зараз живу в спокої, а мої близькі під обстрілами. Я бачу що наші життєві пріоритети стали іншими, бо вони хочуть жити, а я нову кофтину чи домашнього улюбленця. Від цих думок мені хочеться прокинутись і все, що зараз відбувається, виявилось дуже поганим сном.

Інколи мені сумно, але іншого виходу немає, бо ціни тут дуже високі і щоб мати їжу, одяг, квартиру, комунальну треба дуже багато працювати. Але я дуже хочу продовжувати жити тут.