Марія Павлівна потрапила під обстріл. Вона та її рідні дивом залишились живими

Мені 54 роки було нещодавно. Маю чоловіка та дітей. Діти дорослі, живуть окремо. Я працювала вчителем. Перед війною втратила роботу, стояла на обліку в центрі зайнятості. У лютому раптово помер мій батько. У день похорону зайнялася батьківська хата. Дах повністю згорів. Ми тільки оговталися від цього всього, і почалася війна.

Чоловік працював диспетчером, він вставав о п’ятій ранку на роботу. 24 лютого їх попередили, що почалась війна і сказали на роботу не приходити.

Ми забрали мою маму з сусіднього села, мама чоловіка хворіла і з нами жила. Ось так ми всі разом вісім місяців пробули в окупації. Нелегко було.

Була нестача води, але ми самі організувалися. Підвозили воду, ділилися одне з одним. Ловили дощову - підставляли бідони. На річку ходили з баклажками, до джерела.

Нам із Баштанки возили хліб, поки можна було, і роздавали. Потім уже всі шляхи перекрили. А згодом із окупованого Херсона люди на свій страх і ризик привозили нам харчі та ліки.

Найстрашніший день був 15 травня, у день народження батька. Маму тоді ми то забирали, то відвозили назад у сусіднє село - вона не хотіла свою домівку полишати. 15 числа я пішла до мами. Ми посиділи, погомоніли. Я поверталася додому полем, і почався обстріл Василівки. На моїх очах на мамине село впало 15 ракет. Я бачила нашу хату здалеку.

Я стояла і чітко бачили, як біля хати впав снаряд. Я не знала, в який бік бігти: чи до свекрухи, чи назад - у Василівку до мами.

Додому було ближче, прибігла, а там чоловік переляканий, каже: «Де тебе носить?» Прямо над нами пролетіли два російські вертольоти. Я чітко бачила зетки і обличчя пілотів. Нас почали обстрілювати, я ледь встигла довести свекруху до безпечного місця. Я ніколи не забуду це 15 травня.

А 23 серпня з обшуками ходили в кожну хату. Зайшли до нас у двір і питають, чого ми їм даємо три паспорти, якщо в нас має бути четверо людей? Вони йшли і чітко знали, скільки нас і хто ми такі. Таке поневолення моральне – це дуже важко.

Не знаю, як далі жити зі стресами. Після поганих новин спати не можу. Почала вишивати, але від того не надто легше. З нами психологи працюють після деокупаціі – спасибі їм.