Мені тридцять років. Маю наречену. Ми жили в Харкові. Перші дев’ять днів війни просиділи в підвалі багатоповерхівки. На десятий день російська авіація почала бомбити наш район. Тоді ми швиденько виїхали на своєму автомобілі до Полтави. Звідти мої рідні поїхали потягом на захід України, а потім – у Норвегію. Ми з нареченою  залишилися, допомагали харків’янам. Майже п’ять місяців передавали людям пальне, ліки, продукти. Співпрацювали з двома волонтерськими організаціями. Одного разу мені зателефонували з Полтавської міськради. Сказали, що чули про мене й запропонували допомогу. Це було неочікувано та приємно. 

Були такі ситуації, коли на очах з’являлися сльози, зокрема від подяк, які ми чули від людей похилого віку. У Харкові було багато дідусів і бабусь, котрі жили без комунікацій на останніх поверхах будинків. Ми носили торби з їжею та ліками на шістнадцятий поверх. Втомлювалися, але коли нас обіймали й дякували нам, то це дуже мотивувало. 

Мене шокує те, що сталося з моїм районом. На місці знайомих вулиць – руїни. Після побаченого, повертаючись до Полтави, я всю дорогу мовчав. У горлі стояв клубок. Інколи бував настільки пригніченим, що міг весь день мовчати.

Військові називали мене навіженим, коли я без бронежилета й каски возив допомогу в Північну Салтівку. А я не боявся. У мене була одна мета – якнайшвидше допомогти якомога більшій кількості людей. Мене завжди супроводжувала моя наречена. Вона була за кермом, а я розносив пакунки. 

У нас з нареченою також бували складні часи, коли не вистачало їжі. Тоді ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Ми дуже вдячні за неї.