Жителька Краматорська переїхала до батька, щоб врятуватись від обстрілів, але їм обом довелося тікати в інший регіон, щоб врятуватися

Моє життя до війни було розміренним та щасливим. Я мала прекрасну роботу, свою власну квартиру, машину, займалася улюбленим спортом, подорожувала під час відпусток. Мені навіть на думку не спадало, що колись я буду блукати в пошуках житла й роботи в іншому місті, бо свій Краматорськ дуже люблю і переїжджати не збиралась. Я дуже любила салон, в якому працювала,і  своїх клієнточок. За багато років ми стали, наче сім’я. Наразі мені дуже не вистачає моїх дівчат та емоцій, пов’язаних з ними.

Мій батько-пенсіонер жив у селі, мав свій будинок та землю, яку любив і обробляв із задоволенням. Мілові гори, річки та озера, бабусін будинок – таке моє улюблене село, у якому проведено дитинство, з яким пов’язані мої спогади.

24 лютого я прокинулась від вибухів. Серце калаталося, страх здавлював подих. Невже це все насправді, невже почалася війна? Я й гадки не мала, що робити. Два дні ще побула в місті, а 26 лютого вирушила до батька в село. Йому було потрібно відвезти продукти та ліки. До нього я їздила кожні два тижня, бо він залишився сам - мама восени померла від Ковиду. Отже, я взяла продукти, ліки, своїх обох котів, документи й рюкзак із речами на два дні, бо планувала невдовзі повернутися додому.

Коли їхала до батька, в мене було таке почуття , що більш ніколи не повернуся до рідного міста. Сльози затьмарювали очі. Приїхавши до батька, я зрозуміла, що не зможу його залишити самого, і залишилася з ним. Час збігав, лінія фронту наближалася, але я так і не змогла умовити батька евакуюватися. Йому було дуже важко залишити хату й господарство, а я не могла залишити його, бо він єдиний рідний, хто в мене залишився.

День і вечір 30 квітня я не забуду ніколи... Село накрили мінометним обстрілом. В цей вечір мій батько отримав поранення. Це було дуже страшно: навкруги свистить, гупає, уламки літають, хати палають, перебитий газ реве... Я бігла до батька, і мені було байдуже на ці жахіття, лише б він був живий...

Живий!!! Батько отримав осколкові поранення плеча, передпліччя та голені. Дві доби пролежав у підвалі, поки ми наважилися виїхати, бо обстріли були дуже міцні і постійні.

Дивом моє авто вціліло. У нас було півгодини на збори. Все - як в тумані. Тільки б встигнути піднятися на гору, тільки би не обстрілювали! Дехто з  сусідів виїхали з нами, інших шукали, але не знайшли, бо вони розбіглись по інших підвалах. Наразі ми не знаємо, чи вціліла хата, чи її розбили. З тими, хто залишився, зв’язку майже немає.

Це суцільний ад, це дуже страшно! Наші міста і села розбивають вщент.

Ми переїхали у маленьке містечко на Кіровоградщині, оселились у гуртожитку. Батькові надали  допомогу в лікарні. З часом він пішов на виправлення, і ми вирішили їхати до великого міста, де я могла знайти роботу. Але наразі дуже важко: ціни на житло великі, роботи нема. Зараз я у розпачі, руки опускаються. Дуже тяжко, морально і матеріально. Іноді хочеться зібрати речі і повернутися додому, а там – будь, що буде... Але ми тримаємося, намагаємося адаптуватися, знайти роботу.

Декілька разів ми отримували гуманітарну допомогу. Дякуючи продуктовим наборам, нам є що їсти, вони дуже допомагають економити і без того малий бюджет. Дуже дякуємо Фонду Ріната Ахметова. Те, що ви робите, неоцінимо.

 Перемога буде за нами! Ми віримо, що настане той час, коли ми всі повернемося додому!