Левченко Єлизавета, учениця 10 класу Чорнобаївського ліцею Чорнобаївської селищної ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Синьоок Валентина Іванівна

Війна. Моя історія

Війна. Для мене це дуже страшне і тяжке слово. Його значення зараз дуже добре розуміють всі українці. Моє усвідомлення про початок війни почалося з двадцять четвертого лютого. Я все побачила в новинах і для мене це був шок. Навколо мене все було, як в тумані, свої думки я не могла зібрати докучі, мені снились сни, що це все неправда.

З самого початку я думала, що ця війна – це неправда, потім думала, що вона триватиме декілька днів, потім –  не більше двох тижнів…

Мій старший брат, який в той час навчався і жив у Києві, з перших секунд зрозумів і відчув війну глибше, ніж я: він рано-зранку прокинувся від вибухів, зляканий і розгублений не знав, що робити. Добре, що у нас в Києві є родичі, з якими він виїхав за межі Києва. Через обставини він змушений був їхати аж до Чернівецької області.

Тривалий період ми з ним не бачились. Скучали один за одним, сумували, я плакала. Після усвідомлення всього цього мені було дуже важко. Я боялась повітряних тривог, мене трусило при кожному її завиванні.

Був величезний страх, що щось станеться: з дідусем і бабусею, з батьками, з братом, зі мною… Боялася за все. Тривога, розпач, розгубленість, незібраність опанували мною. Та добре, що маю добру родину. Мої рідні завжди підтримують мене, що б не було, як би не сталось!

Хоча розумію тепер, що і вони дуже всього боялись, їм теж було і тоді, і зараз дуже непросто.

На уроках історії ми вчили дуже багато війн, різних. Я все обмірковувала: як люди жили в такий період, скільки жертв було? Я ніколи не могла уявити, що в моїй країні буде війна, що я її відчую. Зараз я відчуваю те, що відчували мої ровесники тоді, в тих війнах, які були в історії раніше.

А скільки ж таких підлітків, як я, зараз у нас в Україні?! Скільки їх виїхало за межі держави в пошуках спокою?!

Прекрасно розумію, що всі війни, які зачіпали нашу країну, дуже вплинули на неї. І на український народ. Як приклад, війна між більшовиками та УНР в 1917-1918 р. Потім Велика Вітчизняна (так її назвали). А вже після 1991 року – Помаранчева революція, революція Гідності, АТО. І зараз – війна з росією. Звірства, які переживають українці на окупованих територіях, ті злочини, які робить країна-терорист.

Мені досі не віриться, що це відбувається в 21 столітті. Для чого війна? Кому це потрібно? Навіщо мають брати зброю до рук молоді хлопці та чоловіки, рідні татусі та брати?

Стає страшно, коли з родини ідуть воювати чоловіки. Не уявляю розпач матерів, коли ідуть у небезпеку і стрілянину їх чарівні донечки. Боюся за життя найдорожчих для мене людей.

Час не повернути. Задумуюсь: як ми, українці, живемо ці, майже два, роки? Що зі мною сталось? Що змінилось навколо мене і як змінилось?

Скажу відверто: зміни відбулись. Хтось покинув свої будинки і поїхав за кордон, бо саме так може пережити цей нелегкий час. А хтось жив і живе на окупованій території і не може покинути найрідніше місце. Я живу в Черкаській області разом із своїми батьками, бабусею і дідусем. Кожного дня я обіймаю їх і дякую Богу і воїнам ЗСУ, що в мене є рідні, що вони поряд.

Щодня переглядаю новини і радію, коли чую звістки про звільнення окупованих територій, про успіхи наших збройних сил. Я вірю в ЗСУ! І бажаю їм сили і міці. Підтримую думками і всім серцем. Незважаючи ні на що, я знаю, що Україна переможе.

Я стаю дорослішою, будую плани на майбутнє. Мрію жити в моїй Україні.  Ми будемо жити в сонячній країні із квітучими садами, родючими полями, непохитними горами і дзеркальними водами. Ми побудуємо країну, в якій кожна людина хотітиме жити!  Бо ми – українці! Ми прагнемо миру! Україна БУДЕ!