Тетяна з родиною залишилась в Охтирці. Перші місяці війни їм було дуже скрутно. 

Мені 53 роки. Ми з чоловіком живемо в Охтирці. У мене лежача мама, тому ми не виїжджали. Донька з онуком виїхала в Полтаву, а потім – у Литву.

Вранці 24 лютого мені зателефонувала невістка з Тростянця і сказала, що росія бомбить Харків. У Харкові жила моя племінниця, я злякалася за неї. Зрештою їй вдалося виїхати в Тростянець, але його окупували. Племінниця з невісткою довгий час сиділи в погребі. Ми також ховалися в погребі, бо Охтирку бомбили російські винищувачі. Зять пішов у територіальну оборону. Він дивом врятувався, коли окупанти бомбили військову частину.

Онук дуже боявся. Йому сім років. Він не хотів ночувати в підвалі. Постійно запитував: «Вони прийдуть і вб’ють нас?».

На початку війни не вистачало ліків. Мені потрібні були знеболювальні препарати. У мене інвалідність третьої групи, перенесла операцію на спинному мозку – тепер погано ходжу. Крім знеболювальних, я потребувала ліків від діабету й гіпертонії. Чоловік з донькою стояли у величезних чергах, щоб дістати для мене хоча б якісь медикаменти. Я вмовляла, щоб вони не ходили, бо боялася, що можуть загинути. На щастя, все обійшлося.

В Охтирці досі неспокійно. Бувають удари по об’єктах інфраструктури. Я весь час нервую.

Шокує, скільки ненависті в росіян до нас, українців. Шокує те, що вони вбивають мирне населення. Я не очікувала від них таких ворожих настроїв.

Мрію про те, щоб настав мир і більше ніколи не було війни.