Я з міста Маріуполь. Працювала заступником директора у школі. 24 лютого мені зателефонував мій син-військовий і повідомив, що розпочалася війна. 

Я пішла на роботу трохи розгублена, бо не знала, що робити. На роботу ми більше не потрапили. Потім було влучання у наш навчальний заклад. 

До другого березня, поки ще у місті був зв'язок, ми почували себе більш-менш спокійно, а коли він зник – стало важкувато. 

Нам пощастило, що ми жили у такому районі, де поруч була річка. Ходити за технічною водою було недалеко. Я жила у п'ятиповерхівці, а поруч були приватні будинки. Мешканці тих будинків відкрили криниці, аби можна було набирати питну воду. Ми з подругою об'єднали всі запаси, які у нас були, тому з їжею проблем не було.

Я виїхала 25 березня з зовсім незнайомими людьми. Це були молоді хлопець і дівчина, які знали, де перебуває мій син і хто він за фахом. Проте закинули в машину мої валізи і вивезли мене до Олексіївки, а потім у Бердянськ. Шостого квітня я потрапила до Одеси.

Коли ми виїжджали, то були шоковані тим, що сталося з нашим історичним центром. На паралельній вулиці йшов танковий бій. Коли бачиш будівлі, які довго приводили до ладу, зберігали, відчуття жахливі. А я ще й за фахом - учитель історії,

Найгірше – бачити трупи людей. Вони були повсюди. Це дуже важко.

Я виїхала, а мама залишилась там. Щойно росіяни повністю встановили контроль над містом – окупанти почали шукати мене і сина. З мамою ми спілкуємося раз на місяць. Є сусіди, з якими зв'язуємось телефоном.

Коли Маріуполь звільнять, ми одразу повернемося додому. Дуже хочеться обійняти маму. А ще хочу, щоб хлопці, які за нас воюють, повернулися додому живими і здоровими до своїх мам та дружин.