Катерина боялась залишати домівку, але через відсутність медичної допомоги їй з сім’єю довелось виїхати, щоб народити другу дитину

Ми з Донецької області, з міста Краматорська. Життя до 24 лютого 2022 року було дуже гарним, безтурботним. У мене сім'я, донька. Ми з чоловіком працювали, все було добре. Планували майбутнє: другу дитину, поїздки у відпустку. У нас було своє житло, світле майбутнє.

24 лютого прокинулися під звуки вибухів. Було влучання по аеродрому в Краматорську. І тоді ми стали моніторити чати, ЗМІ. Дізналися, що почалося вторгнення в нашу Україну. Було дуже лячно, незрозуміло. На той момент у нашому особистому житті були зміни. Я вже була вагітна другою дитиною на початковій стадії, і тому було лячно вдвічі більше.

Рішення про виїзд ми ухвалили десь через місяць, бо сподівалися, що все все незабаром закінчиться. Не хотілось покидати домівку, своє житло. Ми не знали, куди їхати, що буде далі. Але ситуація тільки погіршувалася. Не працювали продуктові магазини. На роботі нас всіх відправили у відпустки, ми сиділи вдома. 

Те, що я була вагітна, нас також підштовхнуло, тому що лікарні в нас уже не працювали, лікарі не надавали консультацій. І аналізи не могли зробити, тому що в лікарнях реактиви закінчувалися. 

Ми вирішили поїхати. Взяли тільки найбільш необхідне, бо думали, що скоро повернемося. Мине тиждень-два чи місяць – і ми будемо вдома, і все буде, як раніше.

Ми в місті Дніпрі. Як приїхали сюди на початку, так тут і перебуваємо. Тут наші родичі. І це – перший населений пункт по дорозі від нашого міста, де було на той час більш-менш спокійно. У Харкові теж було гучно, до того ж це прикордонна область, а Дніпро розташоване всередині країни, тому й вибрали це місто.

За ці два роки мене все шокувало. Такого не має бути в цивілізованому світі. Шокує невідомість. Я не можу планувати, що буде далі. Наші діти не бачать ні школи, ні садочка. Друга дитина ще маленька, а от старша донька школу не відвідує, і мені її лячно туди відправляти, тому що сирени лунають, ракети летять. 

Дитина не знає, що таке перший дзвоник та останній, тому що вона ці свята не відвідувала. Незрозуміло, що далі. І загалом усе дуже дивно й незрозуміло. 

Донька лякається різких звуків. Якщо транспорт проїжджає по вулиці або вхідні двері зачиняються в під'їзді гучно – вона постійно лякається. Ми не можемо побачитися з рідними і близькими, бо нас розкидало по всій Україні. І не лише по Україні, а й по закордонах. І це теж дуже страшно. Ми не знаємо, відбудеться ця зустріч у майбутньому, чи ні.  Стараюся підтримувати зв'язок із близькими, але ж на відстані – це не те. Неможна доторкнутися до людини, обійняти. Це дуже тяжко для нашої сім'ї. Ми розкидані по всьому світу. 

Приємно вразила ситуація у Дніпрі, де ми мешкаємо. Поряд був дитячий волонтерський центр «Розгін» - там нашим дітям допомагали. Це підтримка спеціалістів, психологів, і розвиток для дітей. Були подарунки на свята. Крім того, це живе спілкування, бо онлайн-світ уже набрид. Але під кінець року ми дізналися, що в них закінчилося фінансування, і вони припинили свою діяльність. Це було дуже неприємно. Ми так звикли до них! Ще нам надавали допомогу благодійні фонди. Дякую всім. 

В Дніпрі ми звернулися до лікарні, бо у мене підходив час пологів. Дякую всім лікарям і персоналу! Усі гарно поставилися до нас і все зробили, як то кажуть, без додаткового фінансування. 

Це був перший пологовий будинок у Дніпрі. Дуже дякую всьому персоналу і завідувачу цієї лікарні!

Дуже хочеться повернутися додому, і щоб усе було ціле й неушкоджене. Хочеться повернутися до своїх звичайних буднів, коли ми встаємо по будильнику о шостій ранку, збираємося на роботу, п’ять днів працюємо і два дні - вихідні. І оскільки в нас приватний будинок, то ці два дні ми проводимо на городі. Так хочеться саме такого розкладу, який ми на той час не цінували, а все чекали якоїсь відпустки! І ще хочеться бути впевненим у завтрашньому дні й планувати своє майбутнє.