Галковська Вероніка, 9 клас, Комунальний заклад "Дергачівський ліцей №3" Дергачівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коробка Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Час плине дуже швидко. За майже три роки з початку повномасштабної війни головними для мене стали чомусь не події, а почуття. Мій емоційний та моральний стан зараз дуже нестабільний, сил на навчання все менше, а мрії на майбутнє руйнуються. Четвер, 24 лютого 2022 року. Цей день змінив моє майбутнє, війна скалічила моє бачення світу. Три роки тому я була дитиною. З кожним днем я все більше розуміла, що, як раніше, вже не буде. Якби не війна, я б ходила до школи, навчалася музиці, зустрічалася з однокласниками.

Моїми обов'язками були навчання та слухняність вдома. Я б жила своє мирне, безтурботне, дитяче життя...

Перші декілька місяців з початку повномасштабної агресії я раділа тому, що не треба ходити до школи, що легко можна списувати і не треба нікуди зрання їхати. Але як же я зараз зраділа б цим звичайним речам! Мені здавалося, що зовсім скоро все закінчиться. Час ішов, а все тільки погіршувалось. Я рідко бачилась зі своїми друзями, бо дехто виїхав у більш безпечне місце, з кимось я втратила спілкування.

З кожним днем смуток все більше поглинав мене. Єдине, що мене радувало, - це моя собака та смаколики. Спілкування з однолітками наживо не було, і єдине, що в мене залишилось, - це телефон.

Через це мій зір погіршився, а вміння спілкуватись з людьми втратилося. Моє життя стало одноманітним. Врятував мене табір, і це був найкращий тиждень у моєму житті. Там було живе спілкування, якого мені так не вистачало! Але цих емоцій вистачило, на жаль, ненадовго. Вже через півтора роки я повністю втратила надії на краще майбутнє і взагалі на те, що в мене воно буде .... Влітку цього року я трохи розвіялася за межами України: ми їздили в гості до бабусі в Італію. Але після повернення додому, у війну,  смуток, нудьга, байдужість повернулися.

Я довела себе до такого стану, що не могла ні їсти, ні спати, ні взагалі на чомусь зосередитися.

Перше вересня, а я втомилася ще більше, ніж наприкінці навчального року. Проблеми зі сном дали про себе знати: я дуже погано себе почувала. Відчуття нудоти було зі мною майже завжди, мені ледве вистачало сил, аби дотримуватися банальної гігієни. Потроху навчання затягнуло мене, мій стан покращився, але війна все рівно сидить усередині мене…. Мама досить часто намагається говорити зі мною про постраждалих після обстрілів, але я не хочу цього обговорювати.

Я не розумію чому, але, коли я чую вибух або читаю новини про це, я нічого не відчуваю. Ні люті, ні смутку, ні страху. Невже я настільки до цього звикла чи я просто жахлива людина без серця?

Я не знаю, що зі мною буде далі, але маю надію на те, що  отримаю бажану професію, знайду своє місце у вільній та незалежній Україні. Я вірю, що зможу побудувати свою щасливу родину, що мої діти будуть ходити до школи так, як я колись у дитинстві. Коли війна скінчиться і щоденні сирени перестануть нагадувати про небезпеку, я все зрозумію, що зі мною було не так. Як же гарно жити під мирним небом! Я буду оплакувати тих, хто загинув, захищаючи нас і мир. Я буду ридати і радіти так, як ніколи. А зараз мені треба просто жити … Щоб вижити і не втратити себе.