Сухова Вікторія, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Новокаховський політехнічний фаховий коледж Національного університету «Одеська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павленко Олена Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для більшості з нас війна прийшла дуже несподівано, але я, частково, була готова до неї. Ще на початку лютого в соціальних мережах мені та моїм друзям в рекомендаціях зустрічалися відео, в яких всі казали, що війна наступить шістнадцятого лютого, приводили докази. Так, це звучало як брехня, тому я вірила, що це все ж таки станеться, але не так скоро. Усю ніч шістнадцятого числа ми з подругою не спали, а коли пройшла доба, заспокоїлися та й зовсім забули про всі тривоги. Як шкода, що ті попередження виявилися правдивими.

На той час мені було чотирнадцять років. Моє місто Нова Каховка на Херсонщині було одним з перших, які захопила росія.

Перші вибухи одразу змусили мене прокинутися, я миттєво прибігла до кімнати батьків й почула від мами те, чого так сильно боялася ще тиждень тому – почалася війна. Хвилин двадцять ми не знали, що робити, бо до найближчого сховища треба було йти майже кілометр, а з нами тоді жила моя бабуся, яка вже майже не могла ходити. В шоковому стані ми навіть не змогли зібрати всі важливі речі, взяли під руки бабусю й побігли до сховища.

Пам’ятаю, як під страшні звуки вибухів люди покидали свої рідні будинки, хтось тимчасово, а хтось назавжди.

Я не відчувала страху, печалі, суму, нічого не відчувала, окрім сильного болю в руках й переживання за тата, який був у цей момент в іншому місці на заробітках. Бабуся падала кожні декілька метрів, тягти дорослу людину було дуже тяжко, однак нас помітили хлопці-підлітки, котрі запропонували допомогу, ми пройшли так хвилини дві й зустріли незнайомців, які довезли нашу сім’ю.

Місце, в якому ми ховалися, навіть не було бомбосховищем, це був підвал, який раніше використовували як склад для магазину.

Ще в перший день повномасштабної війни я відчула силу єдності нашого народу. Люди, які жили поряд, приносили зі своїх хат стільці, матраси, зарядні пристрої, ділилися їжею та водою. Через півгодини до нас прийшла моя подруга, а коли стало світлішати, приїхав і мій тато. Це був останній момент, коли мені було спокійно, коли я думала, що зовсім скоро все закінчиться. Коли вибухи припинилися, ми з родиною та подружкою поїхали додому, а на наступний день вирішили пожити деякий час у родичів в сусідньому місті – думали, що там буде спокійніше.

Кожен день був випробуванням. Холодно, я майже не їла та не пила.

Усе, що робила – читала новини, спала та кожні дві-три години бігала ховатися до малесенького підвальчику, де були з нами й інші родичі – десять людей, дитина й мій собака. Це було нестерпно, боліло все тіло. Через тиждень окупанти нарешті відкрили проїзд й ми змогли повернутися додому, хоч шлях і був тяжким через колону, яка на півгодини перекрила проїзд.

Спочатку я наче звикла до вибухів та просто сподівалася, що через два-три тижні війна скінчиться, але на початку квітня люди почали говорити про масові вбивства в Бучі.

Після новин про жорстокі катування мирного населення я більше не могла жити, як раніше. Я думала тільки про те, що краще вбити себе, ніж вмерти від рук окупантів. Планувала вчинити самогубство, коли трапиться щось зовсім погане, та в кінці місяця померла моя бабуся. Від планів мене відірвали мамині сльози, які вона не могла стримати на похованні. Це врятувало мене від смерті. У липні мій дядько запропонував нам переїхати до Естонії, але ми не хотіли кидати квартиру й просто чекали.

Все змінила в ніч з одинадцятого на дванадцяте липня, тоді були найстрашніші вибухи в моєму житті. Чотирнадцятого липня ми покинули місто. З моїх друзів я була останньою, хто це зробив.

Мій підлітковий вік міг бути найкращим, але війна відібрала в мене дім, родичів, щастя й реальних друзів, яких в мене немає вже майже три роки. Але я сподіваюсь, що наша країна переможе у цій страшній та жорстокій війні, українці сильні духом. За нами правда! За нами воля!