Мені 43 роки, у мене є чоловік і двоє дітей. Я не працюю, бо маю інвалідність. Проживаємо у Харкові.  

24 лютого - найстрашніший день в моєму житті, бо мені прийшлося дивитись в очі своїм дітям і говорити, що почалася війна. О четвертій ранку мені здавалось, що це був звичайний світлий день, бо все горіло, світилося від вогню, але дім просто здригався від вибухів.

В перші дні в магазинах було все розкуплено. Аптеки були або повністю зачинені, або там взагалі нічого не було. У магазинах потрібно було стояти в чергах.  

Було таке, що стоїш, а тут – прильоти. Потім почалися блекаути: не було світла, не було води, ми варили на газових горілках чай, їжу.

Ми два тижні побули в Харкові, і чоловік нас вивіз у Кременчук. Потім прийшлося виїхати за кордон, але ми повернулися до України. Спочатку були в центрі України, а потім повернулися в Харків і живемо. Старша донька виїхала за кордон, бо їй потрібно навчатися і працювати. 

Я маю вищу освіту психолога, то намагаюсь і родину підтримувати, але інколи, звісно, зриваюсь. Розумію одне, а можу зробити інше.

Майбутнє своє бачу щасливим, з усією родиною під вільним небом нашої України.