Мені 70 років, живу з дружиною в Охтирці, нікуди не виїжджав. В перший день поїхав велосипедом у центр міста, а коли їхав назад, вже стояли танки підбиті. Під’їжджаю додому, а там поруч дві машини горять. І якраз над моїм домом все літало. 

Я нікуди не виїжджав, і не збирався. Я хлопців наших підкормлював. У нас своє хазяйство, їжа своя - то ми хлопцям робили їсти. Тушонка своя була. Ми десь місяць жили з погреба - ото так. А жінка вже місяця півтора сиділа в погребі.

Шокувало, коли бомбили. Бомби були по півтонни. Просто жах був. В підвалі сиділи - все ходило туди-сюди.

Гуманітарну допомогу нам возили після обстрілів. Спочатку раз на місяць, а потім - частіше.

В мене онук на війні загинув три місяці тому. Йому 26 років, в нього дитинка була дворічна і жінка. 

Я думаю, через те, що нам весь світ допомагає, скоро все закінчиться.