Я з міста Охтирки Сумської області. Усе життя тут мешкаю. Мені 66 років, вже вийшла на пенсію.

У нас із першого дня почалися бойові дії. Ми це все, звісно, чули. Кружляли літаки, нас обстрілювали. Я ховалася в підвалі, нікуди не виїжджала.

Найважче – це страх, особливо коли літаки скидали на нас бомби. Це такі жахливі вибухи, що не передати! Мене все шокувало, я боюся всього. Мені страшно, коли обстріли, і шокує, коли наші мирні люди гинуть, діти.

У перші дні, звісно, була паніка. Люди все скупили, магазини зачинилися. Але це тривало недовго. Потім нам почали возити допомогу. Я не можу сказати, що мені було нічого їсти. З усім справимося.

Діти виїхали, зараз не з нами, а ми з чоловіком - удома. Мені й зараз страшно. Тільки ввімкнеться тривога – і в мене вже серце не на місці.

Мені дуже хотілося б, щоб до кінця цього року війна закінчилась. Ми переможемо, ми в це віримо, але коли – не знаємо. Молимося щодня, щоб якнайшвидше.

Думаю, після перемоги буде дуже важко, тому що багато всього розбомбили, чимало руйнувань. Потрібно буде дуже багато працювати, щоб усе відновити.