Мене звуть Софія Лабинцева, мені 13 років, я проживаю в місті Макіївці Донецької області, де упродовж п'яти років відбуваються воєнні дії.

2014 рік. Тоді мені було вісім років, і події цього року майже не збереглися в моїй голові, але все ж деякі моменти відклалися в спогадах.

Саме 2014 року почалася війна і, якщо чесно, я все ще не можу зрозуміти, через що.

Мені пам'ятається, як ми із сім'єю поспіхом почали збирати речі. Я думала, що ми просто збираємося на черговий відпочинок за кордоном, але зась.

Наступні 3-4 місяці ми провели з друзями родини в селі в моєї двоюрідної бабусі. Нас було дев'ятеро осіб, ми тулилися на трьох ліжках і одному дивані.

Оскільки в селі практично не було чого робити, я більшу частину часу проводила в комп'ютері та в iPad, про що пізніше сильно пошкодувала. У мене почав гіршати зір, який на сьогодні вже не можна виправити, можна тільки не погіршувати. Це вчинок, про який я буду шкодувати до кінця свого життя.

2015 рік. Взимку цього року було чути постріли, вибухи. Зазвичай у таких випадках усі ховаються в підвалах, але в нас його не було, і ми сиділи на сходах. Я досі пам'ятаю, як нам було страшно, ми боялися, що порозбиваються вікна. Я і сестра кілька тижнів пили антидепресанти.

2016 рік. У мене немає яскравих спогадів.

2017 рік. У цей час уже все більш-менш вляглося. Жити стало легше, хоч вибухи все ще були. Цього року почали роз'їжджатися родичі, друзі, знайомі.