Я пенсіонерка зі Снігурівки. Працювала медсестрою. Чоловік був військовим лікарем. Він помер. Я залишилась вдовою ще до війни. 

24 лютого нас обстріляли: було дві вирви біля дому, повилітали шибки. Рівно через тиждень був другий обстріл і нова вирва. У мене покрівля трохи пошкоджена, стіна, але здебільшого - вікна. Добре, що хоч дім стоїть. У підвалі ми сиділи вісім місяців. Не таке вже й надійне укриття, але там ми могли хоч трошки поспати. 

Найскладнішими були перші два-три місяці. Не було ні ліків, ні грошей, ні води, ні газу. Їла одну капусту і буряк. Готували їжу на вогнищі, воду добували. Потім поступово трохи налагодилось. Почали нам пенсію через волонтерів привозити. Потім з'явився газ і світло. З'явилися гроші, щоб щось купити. 

Тепер усе є, але психологічно тяжко. Не забувають про нас орки. Знову обстріли. Постраждала школа, будинок культури і лікарня. 

Найскладнішими були обстріли. Багато будинків через це зруйновані. Страшно, коли стріляють. Якось я ходила до сусідки. Щойно пішла - і через п'ять хвилин до неї прилетів снаряд. Вона загинула. Мені пощастило. У рідного брата сусідки було влучання бомби, дім завалився, загинула його дружина. Це одна з перших жертв у Снігурівці. Ховали під обстрілами. 

Всі родичі живі, стосунки у нас не змінилися. 

Молю Бога, щоб швидше війна закінчилась. Різні прогнози, не хочеться чекати довго. Люди почали повертатися, але знову почалися обстріли Снігурівки, і всі потікали назад.