Олена Миколаївна виїхала з окупації разом із доньками і синовою подругою. Весь час дуже переживає за чоловіка-військового і дорослого сина, який залишився вдома

До початку війни ми мешкали в селі Павлівка Миколаївської області. У нас не стало зв'язку, люди почали казати, що в сусіднє село зайшли вже руські. Я побачила, що на нас уже йдуть танки - просто на наш дім. 

Я забрала до себе сусідів-пенсіонерів з інвалідністю. Вони жили у нас. У мене мама інвалід, троє дітей, ще й син привіз із Миколаєва дівчину свою. Чоловік пішов до ЗСУ. Ну і був прильот коло хати - в тата до цих пір в нозі осколки.

У нас мікроавтобус був, то в перші дні мій чоловік перевозив поранених хлопців, тому наш бусік був у руських в базі. З села небагато хлопців на війну пішли, і вони всі були в списках. 

У нас були і обшуки, все ми пережили. І зараз моя донька менша, тільки чує якісь вибухи, хапає ковдру і ховається. Дуже страшно було. 

Місяць ми були в окупації. Мені сказали, що їдуть колони - у них є місця. Я забрала маму і трьох своїх дівчат, і в чому стояли - в тому і виїхали. Нічого не взяли взагалі, крім документів. Взагалі ми не знали, куди виїжджати. Сину 21 рік, він вдома залишився. Мені було важко.

Ми поїхали у Львівську область. Там була амбулаторія - нас туди поселили 15 чоловік, три сім’ї. Ті дві сім'ї були повні, з чоловіками. Я так за своїх чоловіка і сина переживала, що вночі ревіла, а мала це бачила і просто кричала криком. Мені було дуже страшно за те, чи ще ми побачимося. Ми переживали не за хату, а тільки за життя. 

Нас дуже приємно зустріли люди на Львівщині. Ми були в такому маленькому селі. Нам в амбулаторії включили електричний котел - він стукав, і ми просто сиділи перелякані. Люди нам і приносили все, і допомагали, і підтримували. 

Свекор мій помер, бо серце зупинилося від цього всього. 

Хочу найперше, щоб закінчилася війна, щоб всі були живі і здорові. Щоб діти не страждали. Бо моя менша донька дуже важко переносить, може просто сісти, татові речі взяти і плакати.