7-річний Макар із Маріуполя записав відеозвернення до російських загарбників, які знищили його житло. Постійні вибухи за вікнами лякали хлопчика, тому він зміг записати свою «подяку рятівникам» лише з 5 разів.

Сім'я понад 20 днів жила у бомбосховищі, їжу готували на багатті, день народження хлопчик зустрічав під обстрілами.

Мама Макара Ірина розповіла, що дуже хотіла показати цей відеозвернення сина всьому світу, щоб люди знали про те, що відбувалося у Маріуполі, та в яких умовах доводилося жити дітям.

Наша війна почалася вісім років тому, 14-го року, про це якось забувають. Але саме коли [почалися] повномасштабні бойові дії 24 лютого, ми були всі вдома, у мене війна почалася. Мені телефонує чоловік і каже: «У нас війна почалася». Я кажу: «Як війна?» Ніхто в це повірити до кінця не міг, що таке може статись у XXI столітті.

Мене просто іноді питають: «Чому ви одразу не виїхали? Чому дехто поїхав 24-го, а ви там залишилися?». Ми просто повірити не могли в те, що таке буде. Таке, що буде знищення міста, українців, що досі в голові не вкладається.

Ми живемо… Ми жили в центрі міста, у самому центрі, біля нашого міськвиконкому, і там ми весь час залишалися, виходить. Вже 6 березня в нас був перший приліт у наш будинок. Ми жили на п’ятому поверсі — це якраз крайній… Це було вдень, я годувала дітей, у мене є молодша дочка. Коли я почула, що летять снаряди (ми їли), я Макару крикнула: «Біжи до зали!» Там просто не було вікон. Він побіг до зали, а Саша сиділа в стільчику, вона була пристебнута — стільчик для годування.

У цей момент стався просто вибух, і мене підкинуло на дитину, на Сашеньку.

Я просто тоді не зрозуміла, що сталося. До сусідньої квартири… Я ну… схопила дітей. Прибіг чоловік, він у той час ходив по воду. І ми спустились у бомбосховище, і з цього дня ми ще три тижні жили в бомбосховищі, тобто місяць ми прожили там, у Маріуполі, під бомбардуваннями.

Ви знаєте, нам певною мірою пощастило бути в нашому бомбосховищі, бо це був не підвал — це було спеціалізоване бомбосховище. Будинок старий, 1953 року будівництва, і, крім підвалу, у нас було і бомбосховище з металевими дверима, з виходом на вулицю. Було так, що наш весь під’їзд, ось наш, у якому ми жили настільки дружно, були товариші, з якими ми просто віталися під час мирного нашого життя, а тут так згуртувалися, усі допомагали один одному.

Ми всі жили там дружно, правда, один в одного на головах, бо місця там мало. Нас було 18 чоловік: 15 дорослих та 3 дітей. Двоє моїх дітей та ще одна дівчинка, Міланка, їй п’ять. Готували, як і всі, на багатті. Для мене не було нічого незвичайного, для мене було дуже важко жити в цьому вакуумі, я не розуміла, що відбувається.

Я не розуміла, а чи знають взагалі про Маріуполь? А ось нас тут убивають, ні їжі, ні води немає. Я не розуміла, чому не приходить на допомогу армія наша й нас звідси не витягують.

І ось цей вакуум, в якому ми тут опинилися взагалі без якогось зв’язку зі світом, — для мене це було страшно. У мене в якийсь момент уже були думки відчаю, що ніхто не прийде, і як же так, вісім років… Ми тут патріоти, маріупольці завжди виходили, завжди боролися за Україну загалом — і немає нікого. Ну, це поки там було. Коли ми вибралися, я зрозуміла, що про Маріуполь говорить весь світ, що про нас ніхто не забуває, і зараз усі кричать про це. Але тоді це було страшно — жити в незнанні. Єдиний зв’язок отак от зі світом був... До нас іноді приходив... у нього було радіо, і ми налаштовували на українську хвилю, і я так чула: з Бердянська до Запоріжжя виїхало стільки автобусів.

У мене сльози котяться, я говорю: «Як-як? Де? Куди тікати? І на чому мені туди дістатися, щоби вивезти своїх дітей просто звідси?»

Ось це не розуміла, але шалене бажання вирватись із цього пекла — воно дуже тяжке. Важко бути там із дітьми з маленькими, яким теж страшно. Ти пояснюєш їм про цю ситуацію, я їм нічого не брехала, я говорила як є, що в нас війна, що стріляють, що бомби. Звичайно, повною мірою вони не можуть оцінити цю ситуацію, але починалося: хочу погуляти, капризи. Тут стріляють, треба вижити, тут якось треба прогодуватись і плюс ось це ще, дитячі істерики і все це. Якось зібратися в одне ціле й триматися, триматися заради дітей, заради себе було дуже важко це все.

У нас взагалі як вийшло? Мої батьки — вони живуть на 23-му, і коли почалася війна, ми весь день їздили до них на 23-й і перевіряли, як вони. У мене взагалі батьки похилого віку та зі здоров’ям дуже плачевно, і ми їздили, поки це було можливо. Бо зв’язку взагалі не було й спитати в кого, а де бої і що… 11 березня — це був останній раз, коли я бачила своїх батьків. Ми приїхали туди, на 23-й, і потрапили в саме пекло, там якраз були сильні бої, ішли бої. Ми привезли продуктів трохи, переконалися, що вони живі, а там же дев’ятиповерхівки, вони просто трусилися.

Я думала, зараз складуться ці будинки й нас поховають просто під ними.

Ми сіли в машину та виїжджали, бої не припинялися. Ми виїжджали під постріли, під постріли поверталися в центр. Це був останній раз, коли я була на 23-му. Потім, 14 березня, мій чоловік намагався пробратися на 23-й, але тоді вже на 20-му розвертали всі автомобілі легкові й не пускали. Єдиний зв’язок був з іншими районами — це якщо десь хтось пройшов, щось розповів, і ми вже: ага, там щось сталося. Ось ця черга шалена по воду, коли стоїть бочка й стоять кілька тисяч людей, і там можна було отримати якусь інформацію, що відбувається в якихось будинках, що стоять поруч. Але знаходитися там було дуже страшно, тому що обстрілювали все і вся.

Мій чоловік кілька разів потрапляв під обстріл, стоячи якраз у цих чергах. Люди кидали воду, пляшки, бігли хто куди, і не всі могли втекти. Уже із середини березня, це ближче, напевно, до 17–18-го, бої — кільце, в яке взяли Маріуполь, воно все звужувалося та звужувалося.

Оскільки ми жили на п’ятому поверсі, я, як камікадзе, весь час бігала туди, нагору, доки була можливість. Ось так я бігала, і з балкона чи з вікна я дивилася, де горить, чи видно сьогодні 23-й, бо були дні, коли горіло все, і 23-й — його просто не видно. От ти дивишся через Новоселівку ось так туди, через цей район, а 23-й — його було просто не видно. Я дивилася через «1000 дрібниць» і бачила, як горять будинки, це було страшно. Я спускалася та розповідала нашим: «Горить там, горить там, якось так». Прилітало вже неодноразово, і почалася пожежа.

Почалася пожежа — і наш будинок горів два дні. Два дні він горить — згасає, горить — згасає. І коли прийшли й сказали, що горить п’ятий поверх… Ой, я розуміла, що це наша квартира.

Я вийшла, пішла до військових, кажу: «Я живу на п’ятому поверсі. Чи можу я піти подивитися?» Вони мене провели. Я постояла, подивилася, як усе горить. Ви знаєте, були ще якісь сподівання, що щось залишиться, бо я бачила, як догоряє моє взуття, я ще думала, що може щось там урятується. Ну, коли вже солдати пішли й коли ми залишились одні, ми піднялися нагору й побачили цю картину, що немає не те щоб квартири — міжкімнатних стін немає. У нас п’ятий поверх, повністю була одна квартира, нічого не було абсолютно.

Я Макару сказала: «Синку, дому немає, квартири немає». Макар сказав: «Я хочу на це подивитися».

Ми пішли вгору з ним. Не той день, коли мій день народження був, а коли… наступного дня. Так.

«Я Макар, мені сьогодні сім років, а це мій дім. Дякую «рятівникам» з росії, що зробили таке. Ось це те, що ви зараз бачите.»

Ну, я не знаю, з якого разу ми змогли записати це, бо автоматні черги вони не припинялися. Розумієте, коли я була там, я була твердо впевнена, що ми звідти виберемося. І оскільки я не розуміла, що довкола відбувається, чи взагалі знають про нас, я чітко знала: коли ми виберемося, я обов’язково покажу людям, як ми жили там, як діти наші, в яких умовах вони там перебували. Для мене було дуже важливим. І послання цього відео — це було саме те, щоб інші українці побачили, що відбувається в Маріуполі.

Ми сиділи в бомбосховищі, я пам’ятаю, як я сиджу на цьому стільчику, а в мене так сльози котяться, а мені всі кажуть: «Іро, не плач, у тебе діти, тобі не можна плакати».

Я кажу: «Ну блін, дайте мені хоч якось пожуритися». Тому що горіла не просто моя квартира, горіла моя робота. Я сім років фотографувала новонароджених дітей, і це я робила з реквізитом, тобто там кошик, одяг, все-все, і все це зберігалося в мене вдома. І все це згоріло, уся робота семи років. Воно загалом згоріло все. Я втратила свій дім, своє місто та свою роботу, без якої зараз я просто не можу… зараз почати працювати без того, що в мене там згоріло. Це біль такий…

Я грав на своєму планшеті. На ньому було три «Майнкрафти», я грав на виживання. Схоже на те, що динаміти руйнують будинки, типу, снаряди — це динаміти. Це ось ці танки. Танки запускають динаміти, вони летять і руйнують будинки. Російські вояки, ну, вони стріляють, а це теж бомби. Теж може вбити людину. Ну, у «Майнкрафті» завжди війни нема. І в Запоріжжі війни зараз немає, тому я почуваюсь як удома. Починаємо жити з нуля, нічого нема. Не з нуля. У нас немає нічого, як у більшості маріупольців: ні квартири, ні дому. Дякую, звичайно, гуманітарній допомозі, яка нас зараз годує, одягає, так… Чоловік шукає роботу. Я поки що з дітьми, бо Сашенька. Їй два, і нема з ким залишити, садки, відповідно, зараз не працюють. У Макара школа, так, записали. Навчається вже цілий тиждень онлайн, школа. І знаєте, лише ілюзія нормальності як з’явилася. У школі онлайн, як за ковіду.

Така ілюзія нормальності — навчається в школі, ось залишилося до кінця року в нас зовсім трохи довчитися, і закінчить свій перший клас. Першокласник наш, так що рухатимемося далі.

Я дуже сподіваюся, що сюди бойові дії не досягнуть. Я впевнена в нашій перемозі, тому що ми… не знаю, ми народ, ну настільки, мені здається, все одно сильний духом. Ми обов’язково переможемо. Правда на нашому боці. Ми обов’язково переможемо. Я сиджу тут, у Запоріжжі, і я не хочу їхати в жодну іншу країну. Я не хочу нікуди мігрувати, я хочу залишатися тут.

Хочу жити в Україні, у мирній Україні та з нашою перемогою. Мені більше нічого не треба. У мене є мрія. Ось у мене були мрії одні, а зараз у мене єдина мрія — я хочу, щоб Маріуполь був Україною. Нехай це будуть ось ці руїни, ось ці огризки, але вони будуть наші, бо це наша земля. Нехай це залишиться якоюсь пам’яткою ось цієї несправедливості, ось цієї жорстокості, щоб хтось бачив це й більше ніколи не зробив такого. Але це наша земля, і я дуже хочу, щоб вона була найближчим часом знову нам повернута.