Добриніна Вероніка

9 клас, Тимченківський ліцей Зміївської міської ради Чугуївського р-ну

Вчитель, що надихнув на написання есе: Максименко Аліна Олексіївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Зародження планети Земля, що після потужного вибуху в міжгалактичному просторі поселила на собі мільярди видів живих істот, що замінювали одне одного протягом багатьох років – це моя історія. Моя спадковість, розповіді з життя моїх батьків, дідів, прадідів, предків, як вони вчилися тримати меча й серпа в своїх руках, та як згодом вони спостерігали за величезним кроком в техніці, змінивши болючі мозолі від тяжкої праці на своїх руках на години роботи перед монітором комп’ютера чи екраном телефона – це моя історія. Війни, що спіткали мою країну протягом довгих років від самого моменту її створення. Люди, які протягом багатостраждальних тисячоліть боролися за ім’я своєї держави, її незалежність, право на існування цієї землі та зростання своїх дітей на ній – це моя історія.

«Війна – складне суспільно-політичне явище, пов’язане з розв’язанням суперечностей між державами, народами, національними і соціальними групами з переходом до використання засобів збройної боротьби, що відбувається у вигляді бойових дій між їхніми збройними силами.» – саме таке тлумачення цьому терміну надають пошукові запити в інтернеті. Якщо розглядати це з формальної точки зору, то ми можемо лише уявити події, які можуть розгорнутися на наших очах, маючи при собі досвід перегляду фільмів, читання відповідної літератури та проходження відеоігор, пов’язаних з цією тематикою. Та якщо подивитися на це пояснення зараз, в наш час, то сприйматися це тлумачення буде вже зовсім по іншому.. на сьогодні люди, які понабиралися спогадів, пов’язаних із цими подіями, вже зовсім по іншому дивляться на цю ситуацію, як і на все життя в цілому. Народ став більш раціональним, обережним, освіченим. Багато дітей подорослішали не на свій вік, піклуючись про проблеми держави, хоча це ну зовсім не їх робота. А деякі дорослі навпаки, почали піддаватися такій паніці, що стали схожі на самих справжніх дітей. На жаль, це торкнулося й моєї родини також..

Зима… 24 лютого 2022 року… п’ята, а може й четверта година ранку, в моїй країні пролунав перший вибух гармати. Мене розбудила мати, кажучи, що сьогодні я не піду до школи, бо чуються сильні постріли. Спочатку я не розуміла цього, а моя свідомість, що тільки-но прокинулася від мирного сну, ще не розуміла, який букет емоцій зазнає в найближчі декілька годин.

Восьма година ранку. Мої батьки вирішили від’їхати до міста, щоб закупитися продуктами та заправити автомобіль. Я залишилася вдома наодинці зі своїм молодшим братом, який продовжував тихо сопіти, вкриваючись теплою ковдрою, а я наповнювала пляшки водою, на випадок, якщо її відключать. В той момент я була десь, в якомусь вигаданому своєю фантазією світі, але не на Землі. Голос ведучого в новинах, оповіщення повідомлень, які надходили на мій телефон від знайомих, судомо пишучих текст наповнений переживань на клавіатурі. Всі ці звуки змішалися в один безпросвітній білий шум, який був зі мною протягом усього наступного дня.

Перша ніч у нових реаліях, як і багато послідуючих, далася нам дуже складно, тривожно: ми здригалися від кожного, бодай найвіддаленішого шуму, слідкували за всіма наказами, новинами, які передавалися на різних каналах та групах. Я мовби опинилася у кошмарі, який продовжується й до сьогодні.

Зараз, згадуючи ті часи, мене вже не так сильно лякає те, що відбувалося тоді й іде сьогодні. Я змінилася з тих часів, стала більш свідомою та далекоглядною, але в мене ще залишилася та юнацька іскра, яка чекає закінчення кровопролиття й настання мирної доби, щоб нарешті мати змогу вдихнути на повні груди, відкриваючи для себе нові горизонти майбутнього, які чекатимуть мене на шляху в подальше доросле життя.

Я знаю, що мій народ не зламати, іноді мені навіть здається, що це є в нашій крові, бо скільки б лиха на нас не звалювалося – ми все одно виходимо з цього, не гублячи духу незламності, духу братерства, духу народу!..