Коваленко Тимур, учень 9 класу КЗ "Височанський ліцей №1 ім. Героя Радянського Союзу О.Л. Пшенички Височанської селищної ради Харківського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Різченко Інна Сергіївна 

«Моя Україна майбутнього»

Немає в світі кращої країни ніж Батьківщина. Це має розуміти кожна людина. Де б вона не була, якими краями не подорожувала, але миліше рідної землі немає. “Де б я не був не забуду дім...”  — як співають в сучасній українській пісні хіп-хоп виконавців Калуш.

На жаль, що цю істину, нам, українцям, довелось усвідомити, заплативши за це велику ціну. Раніше багато хто мріяв не просто подорожувати іншими країнами, а переїхати до них назавжди. А тепер – за більше ніж півтора року збройної агресії проти України, мені здається, немає у світі справжнього українця, який би не хотів жити в Україні, ходити її широкими ланами, плавати в її синіх річках, озерах і морях, літати в її блакитному небі, насолоджуючись красою і величчю рідної землі, перебуваючи зі своєю родиною та друзями під мирним українським небосхилом.

Наш Український народ переживав багато нещасть: нас намагалися знищити, поневолити, зламати нашу віру в перемогу, змусити відректися від своєї культури… Але кожного разу наш волелюбний народ повставав проти несправедливості, зберігав історичну пам'ять і передавав прийдешнім поколінням, закарбовану в нашому генетичному коді, волелюбність та національну самоідентичність.

Що в часи Російської імперії, що в СРСР, ми не здавалися і йшли до жаданої незалежності через усі перепони і врешті решт ми її здобули. А зараз ми цю незалежність виборюємо у кривавій боротьбі, відстоюючи наше право на свободу, незалежність…на наше майбутнє.

Моя країна переживає зараз буремні часи. Кожної миті всі, хто знаходиться в Україні, перебувають у небезпеці, сподіваючись на диво, яке убереже їхнє життя, допоможе його захистити. І це диво твориться руками простих, але таких величних людей – справжніх патріотів, наших героїв:  військових, що стали на захист країни, за нашу свободу, незалежність та мир; волонтерів, які заради Перемоги допомагають всім можливим і неможливим для забезпечення потреб фронту та тилу; пересічних громадян, як жертвують свої гроші на потреби Збройних Сил України, готують їжу, шиють одяг, плетуть шкарпетки, дають благодійні концерти… І я вірю, що всі ці дії, які ми робимо гуртом, обов’язково приведуть нас до Перемоги, нашої перемоги нашої найкращої у світі країни, майбутнє якої залежить від нас самих.

Майбутнього нема в записниках,  І не знайдете ви його в шухляді.  В руках воно — і тільки-но в руках,  У вашій мозолистій, сильній п'яді.  (Поезія “Майбутнє” С. Ущапівський)

Ми вже стали на “мололистий” шлях 24 лютого 2022 р., коли розпочалася повномасштабна агресія і коли не тільки військові, але й цивільні стали на захист державних кордонів України, коли, не зважаючи на очевидну технічну перевагу ворога ми вистояли і зупинили його. Цей шлях є нелегким, довгим і, на жаль, дуже дорогим, бо за кожен крок до Перемоги заплачено життям українців. І скільки ще попереду таких кроків…

Цей шлях веде нас до України майбутнього, яку кожен з нас бачить різною, але, разом з тим абсолютно однаковою. Бо вона обов’язково буде незалежною, мирною і цивілізованою.

Ми зможемо спокійно лягати спати, не прокидаючись вночі від гучних звуків повітряної тривоги, і не бігти, шукаючи дві захисні стіни, ми перестанемо думати, а чи побачимо ми завтра новий день, чи сьогоднішній стане останнім, ми не будемо лякатися гучних звуків, кожного разу згадуючи про вибухи, ми побачимо в нашому мирному небі не тільки воєнні літаки та обов’язково будемо подорожувати ними у різні країни, мріючи швидше повернутись додому – в Україну – найкращу країну у світі. Ми знову зможемо зустрітися з друзями, які, рятуючись від небезпеки виїхали за кордон або до Центральної чи Західної України, я знову зможу ходити до школи...

Я бачу мою Україну майбутнього, бо вірю в наш славетний і мужній народ, його Збройні Сили й справедливість, яка на нашому боці, бо ми захищаємо найдорожче – рідну землю. Я вже відчуваю як буде тяжко вставати Україні на ноги, але ми сильні, міцні, вольові, витримаємо всі перешкоди. Я вже подумки ходжу до школи мирним небом та безпечними доріжками без вибухів, без сирен .... Я мрію про ту весну, яку в нас відібрали, те літо, ту зиму, осінь. Я прокидаюся, а мама мені говорить: “Сину, війна закінчилася...”. Майбутнє за нами! За нами мир, спокій, щаслива доля.

Перше, що я зроблю, коли закінчиться жахіття сьогодення - обійму рідних: маму, брата, бабусю. Вони - мій мир, підтримка і опора в житті.