Плотнікова Ольга

11-а клас, Енергодарська гімназія №5

Вчителька, що надихнула на написання – Кудояр Гульнара Віталіївна

Війна. Моя історія

Для мене усвідомлення війни прийшло, напевно, як і багатьом, 24 лютого 2022 року. Цього дня вже не тільки мешканці окупованих 2014 року територій почули, побачили та відчули, чим є війна.

Але дозвольте трохи більше заглибити вас у контекст мого життя, аби дати змогу краще зрозуміти мої думки, слова та почуття. Я не з багатої родини. Працює лише батько, а його мама, моя бабуся, живе з нами, прикута до ліжка. Старший брат навчається на четвертому курсі вишу в Харкові, а я ходжу до дев'ятого класу. У мене небагато друзів, але це не сильно мене бентежить. Навчаюся на 10-12 балів вже як 8 років поспіль. І не дивлячись на те, що написати екзамени було б не складно для мене, все одно було сумно, що доведеться писати ДПА. Бо хто взагалі погодиться знову його відміняти через коронавірус? Про політику не думалось. Там усе здавалося складним та й навіщо щось розуміти? Я все ще підліток, і зараз краще зосередитися на тому, аби випуститися зі школи та вступити до університету. Тож, що коїлося навколо та усередині України, я не знала. Звісно, були знання про Донецьк та Луганськ з Кримом. Але то ніби так далеко. Ніби мене не стосується....

24 лютого 2022 року нічого начебто не сталося: місто не прокинулося від вибухів та пострілів. Я навіть і не підозрювала про те, що почалося повномасштабне вторгнення, що на Україну вже було скинуто перші бомби. Того дня ми з подругами говорили, що то ненадовго і скоро усе скінчиться. Але цього ж дня мій брат не встиг виїхати з Харкова.

Наступні кілька місяців я нічого не пам’ятаю. У спогадах лише те, як кожен день я писала братові, питаючи, як він. «Все добре. В метро». «Все добре. Ми поїли». «Все добре. Будемо намагатися спати». Пам’ятаю, як читала і не відчувала нічого. Читала повідомлення брата, новини, але ні злості, ні суму не відчувала… Ніби хтось невідомий натиснув на тумблер і вимкнув емоції всередині.

Потім було 3 березня 2022 року. Моє місто окупували. Виїжджати нам не було куди та і не було чим. Хоча … навіть не було і розмови про те, аби втекти. У нас кішка та бабуся, що лежить, а власного транспорту нема, та й хто знає, як стара людина, що вже кілька років не ходить, зможе перенести дорогу. У день, коли рашисти зайшли у місто, тато був на роботі. Ми з мамою дивилася трансляцію подій, яку вів один чоловік.

Люди стояли та співали гімн України. Вони стояли беззбройні проти озброєних чудовиськ. Трансляція скінчилася, невдовзі зникло світло. Ми з мамою лягли спати під звуки пострілів.

Того дня я лише мріяла про обійми з братом.

Потім (десь під час фейкових виборів, які влаштували окупанти) вмерла бабуся. Я не плакала, емоцій не було. У дні підготовки до похорон було складно. «Чому я не плачу? Чому мені все одно, що вона вмерла. Добре, що причиною смерті була старість, але чому я не сумую за нею?» - такі думки лунали в моменти, коли я припиняла слухати музику або грати в ігри на телефоні. Це були мої перші похорони. Окупанти випустили нас у село, в якому збиралися хоронити. Нас підвезли. Я все ще нічого не відчувала, але, коли закрили труну, сльози покотилися. У той момент якась частка мене ніби вмерла…

Я все ще в окупації, але чи почуваюся я погано? Я не знаю. Я намагаюся бути сильною. Але це складно зробити навіть дорослим.

Іноді здається, ніби це неправильно, що я не переймаюся та поводжуся, ніби все добре. Та часом стає так тоскно на душі, серце крається на дрібні частинки, у голові мільйони питань і жодної відповіді. Та навколо мене є родина, у мене є зв’язок з братом та друзями. У мене є ВІРА. А це те, що тримає наш народ, незважаючи на гіркі втрати! ВІРА і непереборне бажання СВОБОДИ!

Слава Україні! Героям слава!