Раїса Тимофіївна живе одна, навколо суцільно порожні будинки. Її найближчі сусіди померли, подбати про літню жінку нікому. На її очах проходили військові дії, тому розуміє, що війна навряд чи скоро закінчиться. 

До війни все було добре. Але як почалася війна ця клята, звідки вона взялася, життя зовсім перевернулося. Залишилася я одна. Тут війна, тут стріляють, тут б’ють. Я недалеко від кладовища живу, так на цвинтар снаряди падають, страшно. 

Ой, Господи, ну все ніби як минуло, а здоров’я йде і йде. Сама залишилася, так і живу. Спасибі, сусід-хлопець мені і води принесе, і хліба, і дров. Сусідів шість чоловік померло, шість порожніх будинків стоять поруч. Страшно, а тепер уже я і звикла. 

Я тут жила, народилася. У мене чотири покоління на кладовищі лежить, я нікуди й кроку, ніколи не поїду, бо це моя земля.

А як все почалося? Сиділи дітки мої на порозі будинку, і снаряди летіли біля наших дворів, аж свистіло. Я кажу: «Сашо, що це таке, що свистить?» А він каже: «Та це міни летять, снаряди летять». 

Вертоліт літав у мене біля двору. І до того низько літав, що я думала, він за дах зачепиться. А на другий день їх збили. Біля двору, за городом машини йшли військові. 

Я народилася під час війни, напевно, доведеться вмирати в цій війні. Ось цю прокляту війну не хотілося б згадувати. Прикро, що в таких роках ми таке терпимо. Жили, трудились, працювали, дітей ростили, а тепер залишилася я одна. Що буде, те й буде.