Віру Олександрівну син забрав в Запоріжжя з окупованого села, а дочка залишилась.

Мені 72 роки, до війни я проживала за 45 кілометрів від Бердянська, в Андріївці. Потім переїхала в Запоріжжя.

Коли зрозуміла, що виходу немає ніякого, потрібно було їхати. Це сталося тоді, коли окупанти ходили провіряли, требували все, отаке було.

Газ відключили в перший день, як почалася війна, а світло було. Але як зараз – не знаю. Були проблеми з медикаментами – не було де їх дістати.

Дочка там залишилася, а мене син в Запоріжжя забрав, у нього тут квартира, тепер тут проживаю. Ми виїхали, коли ще сильних складнощів з цим не було. Мене забрали машиною, в дорозі також все було добре.

Звісно, все це психологічно вплинуло на мене, на здоров’я. Але що тут зробиш. Якби ж то швидше вже все закінчилось.

Я думаю, що все налагодиться і буде все добре.