Горпина Григорівна переїхала з Каховського району в місто своєї молодості – Кривий Ріг. Найбільше її розчарувало те, що багато її колег-педагогів підтримали російську агресію 

Мені 66 років. Я все життя працювала вчителем української мови. Тепер на пенсії і трішки працюю в коледжі. Зараз знаходжуся в Кривому Розі. Сім’я моя – це донька, троє дітей і чоловік. Дочка теж вчителька. Зять має вищу освіту. У мене є троє онуків. Старший вже в лютому буде мати третю вищу освіту. Він закінчив Миколаївський і Мелітопольський університети, а зараз вступив до суднобудівного в Миколаєві. Середній внук навчається в коледжі, менший ходить у 5 клас. Старший син працює в Києві, займає хорошу посаду.

24 лютого я була вдома, у своїй квартирі. За десять хвилин до п’ятої ранку почула вибухи. Виглянула у вікно. У Новій Каховці вже були танки, підірвали військову частину, заправки. Проживала я в Каховському районі.

Дуже злякалися, не знали, виїжджати чи ні. Дорога була дуже важка. Декілька сіл пішки проходили, автостопом добиралися. Виїхали ми в квітні. Проїхали 19 російських блокпостів. О четвертій ранку виїхали - і о дев’ятій годині вечора були в Кривому Розі.

Найбільше шокувало, що там, де я проживала, виявилося дуже багато колаборантів. Серед них є навіть мої колеги. Я ніколи не думала, що вони можуть так вчинити.

Кривий Ріг – місто моєї молодості. Я тут навчалась, працювала, тому сюди й приїхала. І дочка моя тут, я приєдналася до неї. Донька забрала кота, а у мене немає домашніх тварин. 

Звісно, психологічно було дуже складно, але я педагог - навчилася тримати себе в руках. 

Думаю, що до весни війна скінчиться. Мені так хочеться, щоб і Крим, і Луганськ, і Донецьк були нашими, українськими територіями.

Хочу повернутися у свою домівку і працювати в коледжі.