Я народився та виріс у Донецьку. Можна навіть сказати, що я ріс і розвивався разом із містом, яке пройшло неймовірний шлях від звичайного шахтарського краю до комфортного європейського міста. 

Мій Донецьк був дуже різним. Здавалося, у ньому борються кілька характерів. Пострадянський, суворий, індустріальний. І водночас інтелігентний, діловий, прогресивний.

Сьогодні я живу в Києві, який, загалом кажучи, став моєю другою домівкою. Одного разу, кілька років тому, мене запитали: якби ти мав змогу виїхати в будь-яку країну світу на постійне місце проживання, куди б ти поїхав? Я задумався і зрозумів, що жити поза Києвом, напевно, вже не зможу. Хіба що в Донецьку зразка 2013 року. Це якщо винайдуть машину часу.

Війна – це перелом. Немов скальпель у руках хірурга, що без наркозу розрізає твоє життя на злощасні до і після.

Зізнатися чесно, зараз я вже насилу згадую, як жив до війни. Відчуття, ніби це був затяжний і приємний сон тривалістю у 20 років. А потім ти знову різко прокидаєшся, бо десь вибухнув черговий випущений снаряд. 

Майже за рік життя в таких умовах дуже добре розвиваються навички викочуватися в іншу кімнату під час звуку залпів, швидко переміщатися по житлоплощі та спати без повного занурення в картинку сновидінь, бо знову доведеться підхоплюватися й бігти в безпечні частини квартири.

Моя перша зустріч із війною Як і в багатьох у Донецьку, вона відбулася 25-26 травня 2014 року. На той час уже півтора місяця йшли бойові дії у Слов'янську та Краматорську, але нам здавалося, що це якийсь сюрреалізм. Ну не може бути такого у XXI столітті!

Втім, у Донецьку тоді теж було неспокійно: будівля ОДА була заблокована дивними людьми з яскравим російським акцентом у мовленні, а бульваром Пушкіна розгулювали чоловіки міцної статури, у балаклавах і з поліцейськими кийками. Взагалі, балаклава, мітинги, бійки та постійна тривога у грудях – повний набір елементів, які описують весну 2014-го року в Донецьку. 

У ті дні ми всі дивилися на небо: пройшли інформаційні повідомлення про підготовлюваний авіаудар. У той самий період ми мали складати останню сесію в університеті й державну атестацію, а потім – вступні іспити до магістратури.

Точно пам'ятаю, що збирався їхати на консультацію перед іспитом. Мені телефонує туркменський одногрупник і з усім своїм східним колоритом запитує: «Ара, а що там, консультація буде? А то винищувачі літають». Тоді я не повірив його словам. І довго ще не хотів вірити, що в місті буде справжнісінька війна.

Зловісна реальність

Остаточно мої надії на те, що всі жахи бойових дій обминуть нас, розвіялися 5 липня 2014 року. Тоді бойовики Гіркіна увійшли в місто, і стало зрозуміло: війна вже не просто постукала в наші двері, а з розмахом знесла їх ногою. 

На той час ми встигли завершити свої університетські справи й навіть отримати диплом бакалавра. Церемонія вручення у певному сенсі стала лебединою піснею нашого мирного життя в Донецьку. Це було 2 липня. За три дні реальність навколо нас остаточно набула зловісного вигляду.

Пам'ятаю відеозвернення донецького міського голови Олександра Лук'янченка. Він сказав, що був змушений покинути місто, оскільки перебування в ньому мера стало небезпечним для життя. 

Далі був місяць народних страшилок, казок про Правий сектор, який пошматував уже всю Мар'їнку, Трудівське та Петрівку, а тепер їде чинити розправу над жителями Текстильника. 

Сусіди під враженням сарафанного радіо кинулися облаштовувати підвал, але через логістичні проблеми (вхід до підвалу нашого будинку був тільки зовні) невдовзі відкинули цю ідею. 

Кожен ранок, день, вечір і ніч супроводжувалися канонадою. Хтось не витримував психологічно і «ловив» нервовий зрив. Хтось топив свій страх в алкоголі. Хтось просто молився.

Я приєднався до останньої категорії 5 серпня 2014 року. Тоді Текстильник зазнав найсерйознішого артобстрілу за весь період воєнних дій. Навіть за систематичного характеру артилерійських перестрілок дуже складно звикнути до постійних вибухів. 

Усе сталося за кілька хвилин. Виразний звук залпу й максимально гучний звук розриву снарядів безпосередньо поруч із житловими будинками. Будівлю затрясло, і на секунду здалося, що в найкращому разі ми залишимося без даху над головою.  

Коли все стихло, пульс відмовлявся приходити в норму. У кімнаті плаче 79-річна бабуся, у пам'яті якої залишилися спогади дитинства, затьмареного Великою Вітчизняною війною. З передбанника почулося запитання сусіда: «Усі живі?»

З вулиці долинав звук сигналізації чийогось автомобіля. У голові стійко стояв гуркіт кількох поспіль вибухів. Тоді я вперше задумався про те, що потрібно їхати, щоб врятуватися від війни. 

Виживання

Ми навчилися жити без світла й дякувати енергетикам ДТЕК, які ризикували життям, щоб його повернути. Зрозуміли, що таке життя без води. Подивилися на життя без комп'ютера, телевізора та ґаджетів. Я, нарешті, прочитав книгу Олега Базилевича про тактику й системну роботу у футболі. Ми з братом вечорами при свічках грали в шахи. Загалом, усіляко намагалися ухилитися від депресивних думок.

Осінь того року була максимально складною. Гроші за віддалену роботу надходили на картку, але перевести в готівку їх у тих реаліях було неможливо. Рятували продуктові магазини, де можна було розплатитися безготівковим розрахунком. Зокрема мережа магазинів «Брусничка». Коли вони згорнули свою діяльність, стало дуже складно. Немов петля затягується на шиї. Життя перетворилося на квест, завдання якого – виживання. 

На допомогу прийшов Гуманітарний Штаб Ріната Ахметова, який забезпечував продуктами всі слабозахищені групи населення. Тоді здавалося, що це заледве не єдина рятівна соломинка, яка веде до мирного життя.

Якби не діяльність Фонду й волонтерів, які забезпечували формування та видавання наборів, то гуманітарна катастрофа на Донбасі була б неминуча. Переоцінити внесок Фонду Ріната Ахметова в підтримку мирних жителів, що опинилися на межі виживання, безумовно, дуже складно.

Я навчився цінувати кожен прожитий день

Найстрашніше у війні – смерть десятків тисяч людей. Немає більшої цінності у світі, ніж людське життя. Але навіть якщо пощастило вижити, є загроза психологічної кризи. 

Виїхавши з Донецька 2015 року, перший час я не міг нормально спати. Спочатку за звичкою. Пізніше через переживання за рідних. Тільки за 3,5 року я навчився не асоціювати сторонні шуми з обстрілами та справлятися з поганими думками.

Війна на Донбасі серйозно змінила мій світогляд і сформувала нову систему цінностей. Загроза того, що життя може обірватися в будь-який момент, навчила мене цінувати кожен прожитий день. 

Найбільше бажання зараз – побачити батьків тоді, коли цього дуже хочеться. На жаль, тепер замість годинних бесід із мамою на кухні або перегляду футбольного матчу з батьком я можу лише чути їхні голоси у слухавці телефона й бачитися один раз на рік. Мій випадок не унікальний, на жаль. Ця історія має масовий характер. 

Сьогодні я маю тільки одну мрію. Щоб закінчилася війна, і мирне життя повернулася на Донбас. Щоб над містом мільйона троянд розійшлися хмари страху та тривоги, а рідний край процвітав і більше ніколи не знав горя та розрухи.