Микола Федорович залишився в рідному місті навіть попри те, що російська армія його безжально обстрілювала. Він піклувався про батька, який у перший день війни переніс мікроінсульт, і розвозив їжу українським військовим

Мені 45 років. Я живу в місті Охтирка Сумської області. Мешкав з донькою, а під час війни переїхав до родичів. 

Вранці 24 лютого мені зателефонував товариш і сказав, що почалася війна. Я забрав доньку, найнеобхідніші речі, заїхав на заправку, до банкомата – і переїхав в інший район міста, бо жив біля військової частини. Все зробив дуже швидко. Потім ще заїжджав по деякі речі. 

З 26 лютого й до літа я допомагав міській раді: спочатку розвозив їжу по блокпостах, а потім – гуманітарну допомогу. На початку березня керівниця штабу попросила мене перевезти дідуся, якому 92 роки. Я приїхав за тією адресою, яку вона мені дала, – і відразу почався обстріл. Зайшов у двір, у ньому стояв автомобіль. Двері будинку мені відчинив чоловік, якому на вигляд було років п’ятдесят. Я запитав, де дідусь, якого потрібно перевезти. А він відповів, що його забрали інші люди, поки я сюди їхав. Я поцікавився, чому він сам не вивіз свого дідуся, адже у нього є автомобіль. Той сказав, що йому страшно. Але ж і я не на броньованій машині їхав під обстрілами. Мене обурив цей випадок. 

Доньку я відправив з міста на початку березня. Коли проводжав її, бачив багато людей, які плакали. Це переважно одинокі бабусі, яких покидали їхні рідні. Я познайомився з однією такою бабусею. Їй 90 років, вона працювала вчителькою.  

З моїх знайомих загинув однокласник і сусід, якому було всього лише 24 роки.

Мене зворушило те, що українці об’єдналися. Люди намагаються допомагати ЗСУ й одне одному. Під час бойових дій я виїжджав у Котельву, щоб передати доньці речі. Мене попросили зняти кошти з картки, бо в Охтирці банкомати не працювали. У Котельві була величезна черга біля банкомата. Я підійшов і сказав, що я волонтер з Охтирки – і мене пропустили. Люди намагалися допомагати одне одному. Я, наприклад, підвозив пішоходів, бо громадський транспорт не працював, і приватних автомобілів мало їздило по місту.

Я навіть під час обстрілів не думав про те, щоб виїхати з Охтирки. По-перше, я не міг покинути своїх батьків. Їм за вісімдесят. У перший день війни батько переніс мікроінсульт. Він би не витримав дорогу. А по-друге, я хотів бути корисним у своєму місті, допомагати людям, які залишилися. 

Хочеться, щоб війна закінчилася якомога швидше, бо гине багато ні в чому не винних людей. Хочеться нашої перемоги.