Стащенко Світлана, 11 клас, Гаврилівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федоров Сергій Іванович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені було 14 років, коли почули вибухи, як підірвали міст через Північнокримський канал. Ми стали відрізані від райцентру. Запанувала паніка. Вона була повсюди. Що це? Невже? Війна… Що я відчувала? Страшенний страх. Ніхто й подумати не міг, що таке може трапитися з нами, мирними людьми, які росли  в любові до праці, до землі, яка давала хліб. А зараз цей хліб спалений і замінований….

Я вважаю, що життя кожної людини, якої торкнулася зла лапа нещадної війни, змінилося докорінно. Як і моє.

З початку повномасштабного вторгнення я все ж таки стала більш витривалою до різних поворотів долі. Звикла до переїздів з одного міста в інше, бачити перед собою нові картинки, як кадри відеоплівки, знайомитися з новими людьми, пізнавати нове середовище. І коли ми залишаємося в одному з містечок на довгий період часу, то стає якось дивно.

Tа зараз я не хочу переїжджати нікуди.

Ми в Миколаєві. На новому місці я познайомилася з новими прекрасними людьми, відвідую чудові місця та заняття – я звикла до нового. Почала добре орієнтуватися тут, в такому великому для мене місті, бо сама я з невеличкого херсонського селища Мирного, яке в тимчасовій окупації. Тимчасовій. Тож у Миколаєві почала відчувати себе ніби вдома.Швидко призвичаївшись, полюбила його.

Хоч у Миколаєві не спокійно, але душу наповнює притуплена радість, що я ближче до рідного краю.

Час від часу я дуже сумую за своєю домівкою та за минулим життям, яке більше не повернути, бо не зможу ходити в школу зі своєю подругою, сидіти за партою зі своїми однокласниками, спілкуватися з нашими прекрасними вчителями, а на перервах веселитися, відчуваючи спокій рідних стін. Закінчую одинадцятий клас онлайн у чужій школі, але й тут намагаюся бути сильною, бо розумію, що за кілька місяців почнеться офіційно доросле життя, хоч дитинство наше вмить обірвалося.

На очі накочуються сльози, розуміючи, що цей час ніяк не повернути. Час, коли я жила в своєму затишному домі зі своєю сім’єю та домашніми улюбленцями, яких скоріш за все я не зможу побачити.

Я мала двох котиків — Юрчик і Багіра — та двох собак — Фікус і Русик, яких ми залишили своїй тітці. А виїхали-покинули свій край наприкінці весни 2022 року, бо треба було рятуватися від окупантів.  Виїжджали поспіхом, з тривогою в серці. Пережити оті всі блок-пости, перевірку кожної речі, ще те моральне випробування. З тих пір я дуже переживала, коли думала, що з моїми улюбленцями може щось статися або вони просто підуть з дому. На превеликий жаль, мої побоювання стали реальністю. 

Мої коти, які були для мене частинкою мого життя, – зникли. Я не можу знати напевне, що з ними трапилося, та факт залишається фактом.

Один із моїх собак загинув. Інший лишився сам. Він мене чекає. Я щоразу уявляю, як навколішках його обіймаю, а він сильно-сильно махає хвостом від радості. Моє серце завжди обливається кров‘ю, коли я думаю про них. Вони були для мене дуже дорогі та найкращі. Зараз лишилася душевна рана, яка навряд чи загоїться. 

Мої найкращі бабуся з дідусем все ще в окупації з початку повномасштабного вторгнення. Я не бачилася з ними два з половиною роки. Повірити в це не можу...

Раніше я їздила до них доволі часто, а тепер розмовляю з ними тільки по телефону та бачу по іншу сторону екрану. Мені погано, бо я не можу їм нічим допомогти. Вони лишилися там самі, без підтримки. Хоча живемо ми не так далеко одне від одного, але це відчувається неначе між нами тисячі кілометрів. Я дуже сумую за запахом їхньої домівки, за смачною, сповненої любов’ю, їжею бабусі, за безкрайнім, величезним городом мого дідуся, де були найрізноманітніші овочі, та ніжним садочком, де я полюбляла збирати фрукти. Я хочу знову їх обійняти й сказати тихо на вушко, як сильно я їх люблю. Дуже сумую за своїми рідними та найпрекраснішим степовим рідним краєм.