У невеличкому селі на Миколаївщині були рашисти різних національностей. Найгірше себе поводили ДНРівці

Я живу в селі Петропавлівка у Миколаївській області, ми тут були з початку війни. Слава Богу, село у нас маленьке, сюди не було жодного прильоту. Вісімдесят днів ми були в окупації. Слава Богу, пережили це все.

В перший день були гучні вибухи в Херсоні - тут 40 км від нас. Ми чули і бачили спалахи дим. Навіть коли росіяни йшли по трасі Херсон - Снігурівка, гуркіт чутно було і всі ці вибухи, бо ми у двох кілометрах від траси живемо.

Світла не було. Тут всього 11 жилих дворів, у кожного своя скважина – люди качали воду насосами. 10 березня не стало світла, і з водою була проблема. Через це люди викопували і цементували басейни - таке, як колодязь, тільки в формі кувшина, десь на 3-5 кубів води. А потім з нашого ОТГ виділили чоловіка із генератором, і він їздив качав людям воду в басейни. 

Шокувало, що все кругом горіло, поля горіли. Колона йшла, тут бій був за річкою, потім «Градами» накривали. Слава Богу, що по селу не попало, а за селом на полі впало метрів за 150. Ми тут поряд, то чути все дуже добре було. 

26 березня до нас заїхали перші БТР і «Урал» з росгвардійцями. Вони ходили, перевіряли документи, перевіряли хати, ну, слава Богу, не робили нічого поганого. А перед тим на трасі Херсон-Снігирьовка стояли ДНР. 

Прийшли три ДНРівця, пограбували дачу в одного чоловіка. А в нього виноградники – напевно, там було вино. Вони напилися і пішли по селу стріляти курей. 

Якось я йшов з іншим чоловіком у сусіднє село – там жінка від нервів впала на ноги, попросила допомогти з хазяйством. Ми йшли туди й почули три постріли. Дивимося: стоять ці три ДНРівці, десь метрів 150 від нас. І кажу: «Це вони в повітря стріляють?» А він каже: «Яке повітря? Он, ззаду гілочки падають». Ми пішли далі. Потім до нас підійшли ці ДНРівці і попросили молока і води. Я кажу: «Не дам, бо ви по нас стріляли». А він каже: «Ето не ми. Тєх, кто стрєлял, уже наказалі». Я сказав, що води у нас немає, бо світла нема, а мої кози не дояться. 

12 листопада зранку я просто почув, що собака гавкає. Глянув у вікно: там чоловік у воєнній формі.

Я думав, що рашисти. Потім вийшов, дивлюсь - стоять наші хлопці, у них шеврони українські. І він: «Слава Україні!» Я відповів: «Героям Слава!». 

То були хлопці з Одеси. Спитали, чи не заміновано у нас тут. Я сказав, що мін немає, бо у нас кругом – річка, і вони не сподівалися на наступ з цієї сторони.

Мрію, щоб син повернувся живий, щоб наші села розквітали і оживали, а не помирали. Щоб міста відновились, і українці повернулись додому.