Ірина виїхала з Харкова у перший день війни. Вона думала, що все скінчиться через кілька днів.

Я сама з Харкова. Спочатку виїхала до Польщі, потім - до Німеччини, а влітку повернулась в Україну.

24 лютого я була вдома. Прокинулась від вибухів, від шуму сусідів. Одразу зрозуміла, що війна почалась. Нам директор написав, щоб на роботу ніхто не йшов. Потім приїхав моєї сестри чоловік і нас забрав. Їхали ми довго на машині, було страшно від вибухів. В дорозі нам допомагали церкви: годували, залишали на ночівлю. Так ми виїхали в іншу країну. Зараз повернулись, приїхали до Полтави, мешкаємо як переселенці.

Ми не були в Харкові в такі часи, коли не було їжі, води, тому що одразу поїхали. Виїхали ми без речей, лише з документами. Часу на збір валіз у нас не було. Де б ми не зупинялись в Україні, нам допомагали: давали на перший час засоби гігієни, одяг.

Психологічно було найважче. Важко було усвідомити, що на нас напали, важко було їхати з дому, розлучатись з близькими людьми. Але їжа була, було де переночувати, умитись, і на той момент цього було достатньо.

В Харкові зараз все одно обстріли, кудись прилітає, тож ми змушені залишатись в Полтаві. Але дуже хочеться додому.

Іноді мене долає апатія, та я намагаюсь боротись: зустрічаюсь з друзями, розумію, що треба жити далі. Треба якесь хобі знайти.

У мене був кіт. Поки ми їхали, я не думала, що ми виїдемо за кордон. Їхали побути на заході України пару днів і повернутись додому. Тому я свого кота дала знайомим, які не виїжджали. Коли повернулась з-за кордону, я приїхала до Харкова, забрала кота, він тепер за мною у Полтаві.

Я працюю віддалено у своїй компанії менеджером. Їхати кудись не хочу, хоча сестра кличе до Америки. Не хочу думати про майбутнє, щоб не впадати в депресію. Я розумію, що війна триватиме: росяни будуть тероризувати нас постійно, ситуація буде тільки погіршуватись. Так, як ми жили раніше в мирі, ми жити вже не будемо.