Нікополь обстрілювали цілодобово. Щоб якось вийти зі стану страху і стресу, Ірина пила ліки.

Ми з Нікополя і знаходимось в зоні бойових дій від початку війни. До війни було все добре, я мала роботу. Зараз працює тільки чоловік, я роботу втратила. Коштів не завжди вистачає на життя. Але якось живемо. Чекаємо, що війна завершиться і життя стане таким, як і було.

23 лютого після роботи подивилсь телевізор з чоловіком, полягали спати і раптом вранці телефонує мама і говорить, що росіяни почали наступати на Київ. Звичайно це нас засмутило дуже. Але в мене і в думках не було, що вони можуть дістатись до нашого міста і ми будемо жити, неначе в пеклі.

Був такий час, що навіть на вулицю було страшно вийти, тому що з того берега через кожні дві-три години були відльоти. Іноді ми у ванній спали.

Ми не виїжджали. В чоловіка тут робота, то хоч якісь кошти. Гуманітарну допомогу отримуємо. З ліками також проблем немає.

Війна усім у родині підірвала здоров’я. У чоловіка батько в дуже тяжкому стані. Мій батько пішов захищати країну, але отримав поранення і зараз в госпіталі знаходиться. Коли почали обстрілювати наше місто, я не могла ні їсти, ні спати. Постійно пила снодійні та заспокійливі. Зараз біль-менш вийшла з того стану.

Скоріш би це все скінчилось. Мені боляче думати, скільки гине людей, дітей. Скільки солдат страждає і помирає, щоб ми могли залишатись вільними! Хочеться тиші, миру і свободи. Просто вийти на вулицю і не боятись ніяких вибухів.