Я жила в селищі міського типу Велика Новосілка Волноваського району Донецької області. Працювала у військкоматі. Поки не почалася війна, життя було хорошим: діти мешкали поряд, народилася внучка. 

24 лютого по дорозі на роботу мені зателефонувала співробітниця й спитала, чи я вже знаю, що почалася війна. Я не знала. Мене приголомшила така звістка. 

Через війну я втратила роботу. Досі страждаю від цього, бо маю потенціал, але вже не можу ніде працювати. А найскладніше переживати розлуку з донькою: вона виїхала за кордон. 

Мене прихистили свати. З ними також були їхні матері. Одній з них 82 роки, іншій – 76. А також вони взяли до себе бабусю, яка залишилася одна. 

Її син загинув по дорозі до магазину. Так його і закопали під магазином, бо кладовища заміновані. Моя співробітниця поховала свого чоловіка в садку. 

22 березня мати свахи зламала ногу. Їй дивом встигли зробити рентген і накласти гіпс. Наступного дня лікарні евакуювали. А одинока бабуся, якій 97 років, отримала поранення в ногу. Її прооперували в Запоріжжі. 

Ми виїхали в Запоріжжя 13 вересня. Зараз винаймаємо будинок. Я не могла сидіти в підвалі, бо мені ставало там погано: підіймався тиск, серце калатало. Тому залишалася у глухій кімнаті разом з мамою свахи. Вона огрядна, пересувається лише на милицях, тож ніяк не спустилася б в підвал. В останню ніч були такі сильні обстріли, що ми взагалі не спали. Діти телефонували й благали, щоб ми виїхали. Обидві їхні машини були побиті. Одну ми більш-менш довели до ладу і ледь доїхали на ній до Запоріжжя. 

Ключі від своєї квартири я залишила сусідці. Ми спілкуємося по телефону. Вона сказала, що будинок цілий, хоча було влучання у двір. І на наш огород прилетів снаряд. Добре, що хоч картоплю встигли вибрати.