Пугач Дмитро, 14 років, Никифорівська гімназія.

Війна… Скільки в одному слові болю та жахіття! Я, учень 9 класу, ніколи не міг подумати, що власними очима побачу такі страшні події: людські страждання, скалічені долі та загублене дитинство.

Холоне серце та стискаються груди від того, що недалеко йдуть бойові дії та вмирають люди. Розум не може сприйняти те, що лунають гучні звуки обстрілу, десь руйнуються будинки і люди залишаються без даху над головою.

Пройшло вже кілька років, а я ніяк не можу забути, як на  власні очі бачив збитий літак у небі.

Батьки кричали, щоб ховався, а ноги, ніби приросли до землі. І не міг відірвати погляд від маленької цяточки в небі, яка випромінювала чорну хмару диму...

Ця подія надовго закарбувалася в моїй пам’яті. А так хочеться прокинутись зранку і забути цю трагічну сторінку в нашій історії!

На сьогодні слово «мир» для мене має зовсім нове значення. Це передусім спокій на душі та в серці за своїх рідних, дитячий безтурботний сміх, добробут та злагода в нашій державі. Хочеться просто кричати: «Люди, схаменіться! Давайте вже жити в мирі! Життя одне! І воно безцінне!»