Сергій добре знає, що таке війна. І вона, на жаль, йде не тільки на лінії фронту, але і в тилу, руйнуючи світогляд жителів Донбасу. Він і досі залишається на Донеччині, при цьому допомагає українським військовим та як може оберігає свою родину 

До 2014 року я мешкав у Донецьку, знімав там квартиру. Зараз ця територія окупована. Влітку 2014 року я виїхав до Полтави, потім повернувся в Донецьку область, але вже на підконтрольну Україні територію. Зараз з родиною мешкаємо в Мирнограді. У мене є дружина, маленькі діти. 

Для мене війна почалася в 2014 році, коли була активна фаза бойових дій. Тоді, я пам'ятаю, це була весна, і на вулиці вже так тепленько було. В цей момент я був на роботі. А коли вийшов з офісу, то побачив як люди виїжджають з міста. А ще мою увагу привернула авіація, яка літала над Донецьком. Тоді ще люди їздили до аеропорту, подивитися, познімати все на телефони. Я пам'ятаю, як це було: було дуже страшно.

А коли 24 лютого 2022 року все почалося, то я теж прийшов на роботу. Просто, якщо чесно, я взагалі не повірив, що таке може бути – ракетні удари по всій території України. Це було дуже страшно. Я спочатку думав, може це якийсь прикол, може розіграш. Я почав в офісі листати в телевізорі канали, а всюди одне й те саме. Тоді я зрозумів, що це ніякий не прикол, - це повномасштабна війна.

В той момент у мене були дуже неприємні відчуття: було страшно за родину, за близьких. Мене охопила паніка – не знав, що робити, куди бігти, за що хапатися в першу чергу.

Моя дружина сказала, що нікуди від мене не поїде. Але якщо будемо виїжджати з міста, не дай Боже, - будемо робити це тільки разом. Я її відправляв за кордон, але вона сказала, що нікуди не поїде, буде поруч зі мною. 

На мою думку, найбільша проблема – це те, що мої близькі залишилися на території, яка зараз тимчасово окупована, і я їх не бачу. А так - інших труднощів немає. Робота, дім, працюєш якось, можеш вирішити всі свої проблеми. 

Батька я не бачив вже п’ять років. Раніше була змога виїхати через блокпости, то батьки приїжджали до мене, а зараз – ні. Я туди не їхав тому, що морально не міг, не хотів дивитися на те, що там відбувається.

Для мене Донецьк – це українське місто, яке розвивалося. Це було одне з найкрасивіших міст України, у будь-якому разі я так вважав. Я хочу його пам’ятати таким, який він був. А зараз його спаплюжили, загидили.

Я навіть не уявляю, що з Донецьком сталося за останні дев’ять років. Це дуже страшно. Тому я і не хочу туди їхати, не хочу на це все дивитися, і не хочу взагалі знати, що там відбувається. Я хочу поїхати в Донецьк, коли він буде українським.

Найбільше мене шокує, коли люди не розуміють, що відбувається, вони думають, що все це нормально. Це люди, які проживають за "поребріком". Але вони зовсім не розуміють, що відбувається насправді. 

Люди живуть в інформаційній ізоляції, з ними дуже важко спілкуватися. З рідними у нас нормальна комунікація, а от з одногрупниками, з якими ми навчалися, ми зараз взагалі не комунікуємо, тому що вони живуть ніби в паралельній реальності. Я розумію, що це велика машина пропаганди, але вони живуть там і не хочуть бачити, що відбувається насправді. Мене це дуже шокує, я не розумію цих людей.

Тим не менше, мене вражає як працюють наші Збройні сили, наше ППО. Це, звичайно, дуже круто. І коли дивишся новини, скільки ми збили та перехопили ракет, то охоплює неймовірна гордість за наших хлопців, за наших бійців, за наші ЗСУ.

Кожного разу, коли в нас є перемоги на фронті, коли хлопці звільняють села та міста – це круто. Ми і самі допомагаємо ЗСУ. Ми збирали кошти з організацією, де я був керівником, ми купляли хлопцям автомобілі, збирали гуманітарну допомогу для різних бригад. Є моменти, які приємно зворушили.

Зараз у нас в місті доволі складна ситуація з опаленням. Звісно, що складно всій Україні – проблеми з електрикою, опаленням, але ми тримаємося, робимо все для того, щоб нам було комфортно. Втім, все це можна пережити.

Я вважаю, війна закінчиться тоді, коли ми всіх окупантів виженемо з нашої землі. Я не вірю в якісь там домовленості. Звичайно, я людина не військова, я не розумію в цьому нічого, нічого не можу вам сказати з приводу тактик або ще чогось, але, на мою думку, не може бути жодних переговорів з окупантами. Вони прийшли на нашу землю, стирають з лиця землі наші міста, руйнують села, вбивають населення. Які можуть бути домовленості та переговори з тими людьми? Хоча, людьми їх не можу назвати, вони – окупанти.

Саме тому, я вважаю, коли останній сантиметр нашої землі буде звільнений, тоді буде і настане мир в Україні.

У мене зараз одна мрія - щоб скоріше закінчилася війна. Я навіть не можу про щось думати глобально. Мрію, щоб всі хлопці повернулися додому до своїх родин, щоб українська земля була вільною, щоб ми жили, як раніше, виховували своїх дітей, працювали, подорожували за кордон, а не просто виїжджали, щоб врятуватися від ворожих обстрілів. Я дуже хочу, щоб у нас було мирно. Ба більше – я навіть не можу думати про якісь побутові проблеми, наприклад, про новий телевізор, тощо, бо найголовніше для мене зараз – це мирна Україна.