Мені 40 років. Я мешкаю з рідними в місті Охтирка Сумської області. Ми не виїжджали, бо батьки не захотіли.

24 лютого, близько п’ятої ранку, я прокинулася від гулу літака. Не могла зрозуміти, куди бігти й що робити. Зателефонувала братові-військовослужбовцю. Він порадив зібрати найнеобхідніше й спуститися у підвал. Ми три тижні просиділи у підвалі.

Мене охопив страх. Я плакала. Не розуміла, чи вдасться вижити, чи вистоїть будинок. Дуже переживала за всіх родичів, а за себе – найменше.

Від стресу у батьків загострилися хвороби. Було складно дістати ліки. Ті, які залишалися у продажу, значно подорожчали. Тоді жителі міста створили групу в соцмережі, в якій писали, кому що потрібно і хто чим може поділитися.

Я бігала по медикаменти під обстрілами. Над нашим будинком розверталися бомбардувальники.

У мене, напевно, на все життя залишиться страх перед гулом літаків. Коли я його чула, одразу падала, навіть якщо переді мною була калюжа. За період війни загинуло багато моїх знайомих.

Мене приємно вразило, як об’єдналися охтирчани. Кожен ділився тим, що мав. У церкві випікали хліб і роздавали безкоштовно. Люди збирали ковдри. Передавали домашніх улюбленців тим, хто виїхав і забув їх вдома. Окремо хочеться відзначити Гречковську Надію з організації Нафтовик. Вона надала багато допомоги.

Добре, що під час бойових дій у нас було світло й інтернет. Ми слідкували за новинами і не почувалися відрізаними від світу.

За час війни я змінилася. Стала більш терплячою. Відчуваю у собі бажання допомагати іншим.

Я вірю в ЗСУ і сподіваюся, що війна скоро закінчиться. Мрію про щасливе майбутнє. Хочу, щоб брат повернувся з війни і щоб усе було добре.