Валентина дуже нервувалась через обстріли і поїхала з дому. Але їй важко з дитиною жити в чужому місті. Тримається вона тільки на заспокійливих

Ми зараз у Запоріжжі, виїхали з села Новопавлівка. Зі мною син, йому 15 років. Чоловік помер.

У нашому селі страшні обстріли, ракети літають. Коли почали літаки стріляти, ми виїхали. Біля нашого будинку був літак російський. Це дуже страшно.

У перший день війни я була на роботі у Запоріжжі. Ми сподівались, що війни аж такої не буде. Постріляють, та й припиниться це все. До того ж, у нас вдома були харчі, вода в колодязі. Вдома простіше, ніж у чужому місті.

Зараз ми відчуваємо нестачу багато чого необхідного. Дитині  треба вчитись, а я не знаю що буде далі. Дуже хочеться додому.

Коли тут, у Запоріжжі, поряд з нашим будинком прильот стався і все вогнем горіло, мені погано стало. Мене син водою до тями приводив. Я думала, це вже кінець.

Я зараз працюю в п’ятій лікарні, лікарі мені радять, які пігулки пити, щоб краще себе почувати. Я й досі не розумію, як можна людину вбити. У мене шок, коли я чую, що десь ракета влетіла.

Я сподіваюсь, що ця війна колись таки скінчиться.