Я вранці ввімкнула новини і почула про війну. Пішла на роботу до школи. Того дня вже ніхто з учнів, крім однієї дівчинки, не прийшов. Старші класи навчалися дистанційно через ковід. Ходили до школи лише молодші учні. Ось такий тривожний був початок війни. Ми всі спілкувались, і ніхто не вірив у те, що відбувається. 

Мій чоловік із 2018 року перебував у лавах ЗСУ, а дочка жила у Харкові зі своєю родиною. У мене все було. Ми заздалегідь запаслись і ліками, і їжею. Але їсти не хотілось. 

Поруч із будинком, у якому ми жили, розташований великий магазин будівельних матеріалів і побутової хімії. А за магазином – склад. 7 березня зранку з літаків бомбили цей магазин. До цього були артобстріли, а такого досвіду ми ще не мали. Це було найжахливіше. 

Було дуже страшно, бо це зовсім поряд. Руйнувань зазнали будинки, які були розташовані поруч із магазином. Те, що відбувалося раніше, коли вилітали вікна, було не так жахливо. А взагалі, обстрілювали майже цілодобово. Спокійно було тільки зовсім недовго зранку.

З міста я виїхала 19 березня, і навіть не усвідомлювала, що виїжджаю назавжди. Їхала на певний час у безпечне місце, бо про це мене дуже просила донька. 

Ми виїжджали з родиною моєї колеги. Чоловік дуже хвилювався, бо коли він приїжджав нас забирати, був обстріл. Але все ж таки ми виїхали. Коли вибралися за межі міста, уже було тихо, і ми спокійно доїхали до Бахмуту. Зараз я у Дніпропетровській області, у місті Новомосковську.

Хочу, щоб війна завтра закінчилася. Ми ж так сподівалися, що невдовзі повернемося додому. Дуже хочеться колись зустрітися з колегами, з близькими людьми. Але навіть не знаю, на території свого міста, чи ні. Коли я зараз переглядаю світлини Попасної, то мені не дуже хочеться бачити це наживо. Бо все пам’ятається зовсім іншим. Я не знаю, відбудують його чи ні. Це питання, на яке у мене немає відповіді.