У перший день війни я почула вибухи з боку Волновахи, а вже наступного дня снаряди прилетіли до мого села. Я з дітьми сиділа в підвалі. Вони побачили те, що не повинні були побачити, й почули те, що не повинні були почути. Найбільше мене шокувало, що війна взагалі почалася. Я не могла повірити, що це відбувається зі мною.

Село на моїх очах обстрілювали з танка. Снаряди прилітали до мого двору, після чого загинула собака. 

Газу, світла та води не було. Завдяки запасам продуктів ми не померли з голоду. Вже восьмого березня я з чоловіком вирішую виїжджати з міста. Куди їдемо, не знали взагалі, аби подалі від війни. Так опинилися в Полтавській області. Згодом з села ми вивезли і батьків. Це було важко, бо вже була окупація і евакуюватися можна було лише  під обстрілами. 

Місяць я не знала, чи живий мій брат у Маріуполі. Не було зв’язку, а новини звідти мене постійно лякали. Потім він повідомив, що вийшов з міста пішки. Зараз я сподіваюсь лише на закінчення війни та зустріч з усіма рідними.