Мені 37 років. Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області. Працюю на залізниці. Про початок війни дізналася від напарниці, коли прийшла на роботу. Я здивувалася й розгубилася. Потім ту ж саму інформацію почула від керівника. Ще він розповів про обстріли Миколаєва і Херсона. Я була шокована. 

Я не встигла виїхати до того, як перекрили дорогу. Жила в окупації. Не було світла, інтернету, води. За тиждень у магазинах розкупили всі продукти. Лише в деякі щось завозили. У черзі по хліб доводилося стояти з ранку до вечора. 

Однієї ночі снаряд прилетів на сусідське обійстя. Вікна і дах їхнього будинку опинилися у моєму дворі. 

У сусідки – двоє неповнолітніх дітей. Після цього ми разом два тижні сиділи в підвалі, боялися виходити на вулицю. 

Я була дуже рада, коли прийшли наші військові. Бачила, як вони спалили російський прапор. Мене переповняли емоції. 

Я досі боюся гучних звуків. Пів року було тихо, а на Великдень знову стався обстріл. Та надіюся, що більше не доведеться сидіти в підвалі. Сподіваюся на краще.