Микола Іванович пережив окупацію Маріуполя. Йому з родиною вдалося евакуюватися в середині березня. В оточеному місті відбувалось справжнє жахіття 

Мені 38 років. Я з Маріуполя.

У перший день повномасштабного вторгнення була паніка. Утворилися черги на заправках і в магазинах. Ми вже переживали подібне в 2014 році, тому мені здавалося, що і цього разу бойові дії триватимуть не більше кількох тижнів. Але я помилився. У 2014 році була гібридна війна. Я тоді працював у порту. У центрі міста йшла боротьба, були пожежі, але все це здавалося таким незначним, бо в місті продовжувалося повсякденне життя. До 2022 року Маріуполь активно розвивався. Аж тут сталося таке жахіття.

Коли зникло світло, ми сподівалися, що воно з’явиться найближчим часом. Але невдовзі не стало води, газу й опалення, а на вулиці був десятиградусний мороз. Батьки мали запаси продуктів. Їх вистачило майже до нашого від’їзду. Тільки в останні дні було сутужно.

У багатьох інших людей також закінчилася їжа. Ми бачили, як дехто полював на голубів. А одного разу, коли я пішов вигулювати свого собаку, перехожі сказали, що в мене хороший товстенький пес. Не знаю, жартували вони, чи справді дивилися на нього, як на здобич.

Ми жили поблизу спорткомплексу Іллічівець. З 16 березня там збиралися автоколони. Це були перші спроби виїхати з міста. Через деякий час я помітив, що в нашій багатоповерхівці майже не залишилося людей, а у дворі – автомобілів. Виявилося, що відкрили шлях до селища Мелекіне, тому люди масово тікали з Маріуполя.  

Ми виїхали всією родиною. Проїхали десять блокпостів. У мене був український прапор. Я розумів, що його небезпечно забирати з собою, але й викинути не зміг – заховав в автомобілі. Добре, що під час перевірки російські військові його не знайшли, інакше у мене були б великі проблеми.

Зараз ми живемо в Києві. Я працюю. Робота допомагає відволікатися. Я розумію, по потрібно жити далі, не зациклюватися на тому, що ми пережили в Маріуполі. Щоб не впадати в депресію, треба рухатися вперед.

Після нашої перемоги я б хотів повернутися в Маріуполь і жити тим життям, що й до війни.