Королевська Ольга, вчитель, Хмельницький приватний ліцей "Мої обрії"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якщо хтось мені скаже, що моя історія в житті мого народу маловагома, малозначуща, то я не погоджуся. Я невід'ємна частинка цієї землі, мого народу. Народу, який так мужньо проходить страшні випробування.

Телефонний дзвінок на світанку першого дня війни:

- Мам, можна ми приїдемо. Я не одна, а зі своїм другом.

- Приїжджайте, діти, місця усім вистачить.

Це молодша донька, яка навчалася у Львові. Приїхали, постелили матраци. Думали, тут безпечніше, але і в нас лунали вибухи.

Всі сім'єю спустилися в підвал. Найбільше панікувала старша донька. Вона була вагітна. Чоловік відмовився спускатися:

-Я краще тут залишуся, а ви йдіть. Я його розумію, у будинку була його мама, якій важко ходити, тим паче спускатися крутими сходами до підвалу.

Сидимо, чекаємо. Внучка Полінка скиглить, страшно. Вогко, холодно, пахне пролежаною картоплею та буряком. Кожен тримає свою тривожну валізу з документами.

Померзли, але зігріваємо один одного словом і сподіванням... День, два, тиждень, а це жахіття не закінчується. Кожен день лунає тривога…

Пишу свої скупі рядочки, думки спокійно лягають на екран телефону, як раптом знову вибухи. Невже нікому немає діла до нас, ніхто не може нас захистити? Напевно, ні. Молюся. Покладаю надію на Господа, шепочу:

- Захисти, збережи, покрий милістю Своєю дітей, онуків, усю країну, вистраждану та зневірену. Ти ж ніколи не залишав наодинці з бідою... І навіть тоді, в перші найстрашніші дні війни. Пам'ятаю, як старша донька сказала:

- Мамо, я більше так не можу. Не можу сидіти в підвалах, чути ці сирени. Мамо, я більше не витримую. Як зберегти життя своїм діткам, Поліночці і ще ненародженій крихітці? Що мені робити?

У мене серце рвалось від жалю, але я не знала, що робити. Раніше я завжди могла підтримати своїх дітей, а в цей момент сама не знаходила відповіді.

Люди масово емігрували за кордон. Одного березневого вечора, коли легкий приморозок огорнув землю, донька сказала:

- Мамо, я також поїду. Завтра моя подруга з сестрою та дітьми їдуть у Німеччину. Я з ними.

- Добре, доню, їдь. Бери ще молодшу сестру-студентку, не залишай її тут.

І вони поїхали.  Все, як у сні: безкінечні години очікування на кордоні, пронизливий вітер, плач дітей. Нарешті Польща. У Німеччину вже ніхто не хотів їхати, втомилися.

Уся компанія, яка складалася з вагітних жінок, шестирічних дітей та п'ятимісячної дівчинки на руках, шукала прихистку в сусіднього народу. І, справді, поляки були дуже привітні та відкриті для допомоги. Тиждень безкоштовного  проживання у готелі закінчувався. Що робити далі, діти не знали.

Вони хотіли поселитися десь усі гуртом, дев'ятеро, а такої пропозиції не було.

Поліночка бігала по готелю босоніж, бо змінного взуття не взяли. Моя старша донька пішла шукати магазин, щоб купити кімнатні для малої. Вона довго не могла знайти крамницю і запитала у перехожого. Це був Святомир, чоловік середнього віку, який добре зрозумів доньку. Я не вірю у випадковості. Переконана, що Господь послав людину, яка так багато допомогла нашим дітям. Святомир відвіз усіх разом до затишного монастиря у прекрасному містечку.

Наші дівчатка відразу розпочали створювати комфорт: білили, мили, прикрашали. В усьому допомагала Данута - монашка із золотим серцем.

У перший день приїзду в монастир на мою молодшу доньку чекав сюрприз. Молода сім’я запропонувала їй полетіти у Брюссель і бавити шестирічного хлопчика та восьмимісячну дівчинку. Іванка відразу відмовилася, бо такої практики не мала, а до того ж ще навчання в університеті онлайн. Після довгих переконань погодилася. Але це вже окрема історія…

Знаю одне, що моє материнське серце змогло пережити ці випробування завдяки Богу. Саме він дарував свій мир у ті перші дні і сьогодні дарує надію на майбутнє.