Зібрала все життя в одну валізу і поїхала в нікуди! Не так 73-річна Тетяна із Чернігова представляла свою старість. Але сидіти в підвалі, чекаючи бомбардування, сил більше не було.

Я ніколи не думала, що війна повториться, ніколи. Я ніколи не думала, що росія нападе на Україну, ніколи. Ніколи взагалі, у нас російськомовне населення.

Ми жили собі спокійно — і раптом війна. Це взагалі...

Розбомбили стільки будинків, люди загинули. У нас води не було. Сусід поїхав під гаражі набрати водички — як почали обстрілювати. Він, бідний такий, ледве ходить. Водички набрати — і на тобі. Він прийшов без водички, це взагалі...

Ми в підвалі сиділи, бідні, я не знаю. Літаки, коли вони летіли, ми чули звук, і бомби ці, коли летіли. Ми не знали куди, але недалеко від нас, напевно, десь чотири зупинки, ЗАЗ — у нас завод автозапчастин. Вони летіли туди, і там розбомбили гуртожиток, там загинуло багато людей. І коли ми сюди їхали, теж сильно бомбили. Був такий момент, коли ми стояли в черзі, щоб виїхати, — це був узагалі жах, так через дорогу від нас падали бомби ці, але далі, звісно, від нас. Ну, ми думали, що, можливо, ось-ось упаде просто на нас і нас усіх уламками поріже взагалі.

І один раз ще спочатку я стояла в черзі за сосисками, зайняла, дві з половиною години я вистояла, і летіли два літаки. Боже, люди попритискались, люди хрестились, думали, хоч би пролетіли.

Ну, вони пролетіли й далі скинули бомби. У нас була дача, її повністю знищили. У нас 71-й завод поруч, його також бомбили. У нас усе вилетіло. Наш будинок іще є, але без вікон. Ну, це ще не кінець, і хто його зупинить? Можливо, міжнародна спільнота... Ну чому його не можна зупинити, чому він мирних мешканців так, і взагалі? Я не розумію, просто монстр. Ми мирні люди, жили — і на тобі. Він почав нас бомбити. Як так можна мирних жителів? Я не уявляю, у мене це не вкладається в голові. Дивишся війну, згадую, там показують: іде він із портретом батька чи кого там, я не знаю.

Але ж ти подумай, навіщо ти нас бомбиш, навіщо?

Ми сиділи у своєму підвалі, їли там разом, усе це. У сусідньому підвалі взагалі дітки були на руках, десь рік і два місяці, ось так дитина. Малосімейка в нас поруч, дивлюсь — біжать ось так дітки, можливо, три рочки їм. Узагалі ці бомбардування... Ви розумієте, світла немає, ми біжимо по тих сходах... У мене й зараз ліхтарик у сумці, тому що такий страх огортає, що я не знаю взагалі. Ми із цим ліхтариком бігли, це взагалі.