Валерія Зеленська вивезла маленьку Алісу, яка підкорила весь світ зверненням із сховища заводу «Азовсталь».

Російські окупанти під час евакуації мирних жителів з території комбінату розділили матір із чотирирічною дитиною. Жінку відправили до фільтраційного табору, а дівчинку збиралися передати до дитячого будинку.

Валерія Зеленська, ні секунди не роздумуючи, забрала Алісу із собою та відвезла до родичів на мирну територію.

Я сама з маленького містечка Світлодарська, це під Дебальцевим, місто енергетиків. Дуже маленьке затишне містечко. І у 2014 році, коли все починалось у Дебальцево, люди, яким давали «зелений коридор», навіть ішли пішки з візками, щоб дістатися Світлодарська, до мирного положення. У 2015 році, у січні, почали обстрілювати й нас, почали влучати. Коли в нас не відкривалася школа, бабуся дуже розпереживалась — 11-й клас. У Маріуполі були родичі, відправили туди вчитися. Відучилася і залишилася там жити.

Я прожила там два роки, виходить, трохи більше, і потрапила в таке ж становище знову, у те саме місце, скажімо так, у кільце.

З 23-го на 24-те я була в гостях тоді, на той момент, і я почула «Гради». І ми сиділи, виходить, з колегами по роботі, і я кажу: «Дзвоніть на [завод] Ілліча, бо незрозуміло, де стріляють». Ми намагалися викликати таксі, ну, колегам викликати таксі, щоб поїхати на Ілліча. Ніхто не брав, і ціни були дуже високі. 300 гривень, щоб доїхати до Ілліча, — це дуже дорого. Я вже тоді розуміла, що все починається. І ми спустилися в підвал подивитися, що та як там, облаштуватись, щоб було куди тікати. Одну ніч переночували вдома, але однаково стріляли, і наступного дня ми залишилися вже в підвалі. І тоді був перший авіаприліт.

Обстріли — ти вже хочеш чи ні, а все одно до них звикаєш.

Ну, страшно, так, розумієш, що ти в небезпеці, але все одно страшніше було в підвалах сидіти, бо коли прилітає в будинок, трясеться все, навіть підвал. Ти сидиш і не знаєш: зараз будинок обвалиться чи ні, бо будинки плиткові, і це все-таки виявилося… таки обвалився, не витримав. Після численних пожеж однокімнатні квартири — вони склались і з десятого по перший поверх упали, і були загиблі люди там. Сім’я, виходить: чоловік 38-річний, його батьки й маленька дівчинка трьох років. Інші змогли врятуватися, ще люди ті, що були під завалами, — їх витягли, їх змогли витягнути. В однієї жінки були опіки, а інші залишилися цілі. Маленьку дівчинку не змогли, навіть розкопати не змогли.

На «Азовсталь» я потрапила у квітні. Хлопці, що військові, ідучи казали: «Можемо вас забрати. Ідіть звідси». І так потрапила на комбінат. Я вдячна їм. Спочатку потрапили до невеликого бомбосховища, маленького. Нас було шість мирних жителів. Потім перейшли до іншого бомбосховища, з якого вже евакуювали нас. Коли відбувалась евакуація, коли нас виводили із заводу, нас уже зустрічав… як би, виходить, розмежування, лінія розмежування, скажімо так. Наша сторона довела до цієї лінії, передала в руки тій стороні, і ми пройшли, сіли в автобус, зайняли місця в супроводі ООН і Червоного Хреста. Нас довезли до Безіменного. Ми були в Безіменному, проходили фільтрацію, виходить. Допитували людей, дівчат, чоловіків. До цього все було розділено.

Деяких дівчат роздягали, і мене також дивилися, щоб ми не були військовими. Дивилися плечі, руки, оглядали, скажімо так, нас. І ті, що не подобалися, чи якісь підозри були, відправляли на ретельний допит.

Я Віку не знала, ми з нею зустрілися на фільтрації. Вона військовий медик, вона при шпиталі працювала. Ми сиділи. Вона зайшла, і ми почали розмовляти з нею. Вона каже, що «така ситуація вийшла, що мене не випускають, а малечу заберуть у дитбудинок». Про цю дівчинку в «Азові» знімали. Я така: «Ого». Я навіть не могла уявити, що вона вже маленька зірочка.

— Як тебе звати?

— Аліса.

— Що ти хочеш сказати?

— Хочу, щоб мене евакуювали.

— А де ти зараз знаходишся?

— Де-де? У бункері.

— Тобі тут подобається?

— Хочу додому до себе.

— А кому ти хочеш передати привіт?

— Бабусі Свєті.

Я їй кажу: «Давай, я малечу під свою відповідальність візьму. Я її заберу, я буду за нею слідкувати». Я не дозволю, щоб її забрали, якщо так можна зробити. І ООН із Червоним Хрестом почали домовлятися, і ще люди теж почали домовлятися, щоб вирішилося питання з малечею, хоча б щоб її вивезти. Дали дозвіл. Віка написала дозвіл на мене, довіреність, скажімо так, своєю рукою, що вона буде під моєю відповідальністю, доки не передам її родичам.

Мені б не дозволила совість, щоб дитина опинилась у дитбудинку. Кожна дитина повинна перебувати в сім’ї так чи інакше, тому що дитбудинок є дитбудинок.

Це важко, нелегко. Підготувала Віка її дуже, каже: «Поїдеш із тьотею?» — «Поїду». Ну, Аліса така вся життєрадісна весь час: «Так, я поїду з тьотею, я буду з тьотею». Ну вона нормально відреагувала, так, питала: «Коли повернешся? Надовго ти поїдеш?». А так добре відреагувала. Я здивувалася, що вона пішла відразу зі мною на контакт. Така гарна дівчинка...

Виходить, Злата — заступник голови ОДА — вона забрала малечу. Я мала бути з нею в готелі, але вона відвезла дитину. Там дитина теж є, у неї сім’я, і вона з малечею, з дитиною цією гуляє. Усе одно інша атмосфера, домашня, вона дасть їй більший психологічний розряд, ніж вона була б у готелі. Усе-таки там є затишок, тепло, діти, з якими можна погратися, якось відволіктися. Це буде набагато краще для дитини, ніж вона буде сидіти в чотирьох стінах. Там вона грається, гуляє, спілкується. Я знаю, що вона зараз у хороших руках. Так переживаю, трошки навіть сумую за нею, як вона базікає. Але я рада, що все добре, що вона не дуже переживає.

Я зрозуміла одне: плани будувати не можна, бо плани — вони не завжди здійснюються.

Насправді після всіх цих ситуацій настільки все змінюється — твоє мислення, лінія чогось. Ти починаєш щось цінувати більше, щось відпускаєш, якісь інші цінності з’являються у твоєму житті. Починаєш замислюватися про те чи інше. Усе повністю кардинально змінюється. І будувати плани зараз — так, це класно, але треба жити прямо зараз, кожної миті й ловити кайф, інакше ніяк. Я думаю, що все буде добре. Усе владнається.

Кожен, хто втратив щось, здобуде набагато більше.

Усе матеріальне відновлюється. Дуже важко, так, звісно. Багатьом людям знадобиться багато часу для того, щоб прийти до тями, усвідомити, що сталося і відпустити цю ситуацію. Я думаю, що кожен забуде звук сирени, пострілів і прильотів. Прокинуться вранці й не почують, що літак десь літає і треба закривати вуха, коли падатиме бомба. Я думаю, що кожна людина гідна, щоб це забути й згадувати лише добрі моменти. Навіть якщо в такий момент, коли війна, люди ж умудрялися веселитися та знаходити позитивні нотки в цьому. Багато людей потоваришували, знайшли, завели нових друзів. Скажу так, навіть сім’ю. Це класно, що в таку скрутну хвилину люди трималися і якось підтримували одне одного. Також і навпаки, були ситуації, що люди розходилися і розуміли, що, скажімо так, війна зняла всі маски.