Надія з ностальгією згадує мирний час. Зараз жінка залишилася сама в напівзруйнованому селищі далеко від дітей і онуків, із якими не може зустрітися довгі місяці. Вона мріє, щоб на Донбасі запанувала тиша та рідні повернулися додому.

Я вдова вже 21 рік. Вважаю, що до війни жилося краще. У мене двоє дорослих дітей. Раніше я працювала, а коли все почалося, втратила роботу, і вилізли проблеми зі здоров’ям. Спочатку мені зробили одну операцію, потім виявили онкологію та довелося робити ще одну.

17 липня 2014 року в нас почали стріляти. Тоді діти виїхали із селища, і мене вивезли звідси на півтора року. Після цього я повернулася. Доводилося і в підвалах сидіти. Наш будинок постраждав, вікна повибивало. Навіть наскрізні пошкодження від осколків були. На щастя, усе відновили: дах зробили, вікна поставили. Тепер усе нормально.

Я нікуди не їжджу, бо немає за що їздити

Гуманітарні організації давали гроші на вугілля, за що їм спасибі. Потім вони дрова привозили. Зараз тільки діти допомагають, добре, що вони є, тому що в селищі ніякої роботи не залишилося. Вільно пересуватися не можемо, усе позакривали. Залишилися тільки школа, пошта та приватні магазини. Зараз автобус ходить тільки двічі чи тричі на тиждень, але я нікуди не їжджу, бо немає за що їздити.

Про безпеку складно говорити. Начебто все нормально, але коли починають пострілювати, уже боїшся. Якось відволікаєшся від цього, а потім щось лопає в душі.

Хочу забути про все погане. Хочу, щоб мир був і діти з онуками могли повернутися, а то ми з ними не бачимося.