Базилєва Аліна, 16 років, Загальноосвітня школа № 9

Війна – страшне поняття, яке прийшло до нас неочікувано та принесло багато сліз і болю. Саме через війну загинуло багато мирного і невинного населення.

Пам’ятаю, коли мені було вісім, ми з родиною дивилися новини. Там були люди, які стояли на Майдані Незалежності і чогось добивалися, а я тим часом дуже сподівалась, що все мине і буде мир. Але через рік, точніше десятого лютого, моє рідне місто було обстріляне ракетними системами«Смерч».

Для мене цей день був звичайним вівторком до того, як я почула різні хлопки на вулиці, вони були схожі на те, як вибивають килими.

Але ні, ці звуки ставали гучніше та наближалися до нас. Ми з мамою побігли до тамбуру. Мама швидко почала виносити цінні речі, документи та одежу, а я одягалась і плакала, плакала, бо не хотіла вмирати. Так, в тому віці в мене були такі думки.

Наші двері з такою силою гепали, що я подумала: це кінець. А далі кожен день ставав все гірше і гірше.

Саме в ці моменти я зрозуміла, що прийшла війна.

Вже сім років ми живемо в новій реальності. Кожен день, дивлячись новини, боїмося почути щось страшне. Ми не знаємо, чого чекати завтра, а тим більше післязавтра.

Я хочу, щоб знову можна було спокійно гуляти, а не прислуховуватись, чи не летить гвинтокрил.

Милуватись феєрверком, а не ховатись від нього. Для мене мир – це спокійне життя, коли розказують не скільки людей загинуло, а навпаки, скільки народилося; мої брати, сестри не знають, що таке ця війна, радіють своєму дитинству, не чують вибухів, грають в ляльки та машинки під мирним та ясним небом.  Ось мир! Коли всі живі та здорові, не знають горя!