Ганна Миколаївна втратила житло в перший місяць війни. Вона змогла забрати деякі речі з квартири, а от продукти – ні, бо кухня була розбита вщент

Мені 71 рік. Я жила в Маріуполі. Працювала заступником директора з виховної роботи в металургійному училищі. 24 лютого минулого року у нашому навчальному закладі мав відбутися захід для випускників. Я не мала звички зранку дивитися телевізор. Зібралася й пішла на роботу. Неподалік від училища мене наздогнала колега й сказала, що почалася війна. Того ранку учнів розпустили по домівках. Співробітникам роздали трудові книжки й також відпустили додому. 

Згодом зникли світло, вода, газ і зв’язок. Потім почалася така стрілянина, що навіть неможливо було вийти з будинку. А 26 березня росіяни розбили будинок, у якому я жила. Згодом – знесли його. Я залишилася без квартири. Навчальний заклад, у якому я пропрацювала половину свого життя, теж зрівняли із землею. 

Доводилося під обстрілами далеко ходити по воду. Я півтора місяці не бачила хліба. Жила впроголодь. Після удару по будинку й пожежі, яка сталася в ньому, я таки піднялася у квартиру й винесла дещо з одягу, але не продукти, бо кухня була розбита. 

Протягом трьох місяців у Маріуполі померли мій чоловік та батько невістки. Це трагедія. Їх не вбили, але причина їхньої смерті – війна.

Я бачила могили. Труп – тільки раз: на вулиці лежав молодий хлопець із рюкзаком. Сусіди розповіли, що він вийшов по щось – і його вбило осколком. 

Найприємнішим моментом був той, коли я дізналася, що син, невістка і внуки живі. Я зайшла в їхню квартиру. Вона була пошкоджена, але не критично. Було надзвичайно приємно, коли відчинилися двері – і я побачила своїх рідних. Ми понад місяць не знали нічого одне про одного. Вони думали, що я загинула, бо знали, що мій будинок згорів. 

Мій онук – студент Приазовського державного університету. Були чутки, що заклад виїхав у Дніпро. Я відразу вирішила, що я виїду з онуком, щоб він продовжив навчання. Але він дуже переживав з цього приводу. І я довго тягнула, бо не хотіла їхати через росію. Однак, довелося.

Ми добралися на автобусі до Таганрога. Одна дівчина дала номер телефону волонтерки з Мінська. Попередила, що їй не треба телефонувати – тільки писати. Ми списувалися три дні. У Таганрозі на нас ніби й не тиснули, але щодня питали, коли й куди ми поїдемо. Згодом волонтерка повідомила, де буде автобус. Ми їхали тридцять годин. Водії попередили, щоб на кордоні у жодному разі не казали, що їдемо в Європу або Україну. Я сказала, що їду з онуком в Білорусь шукати прихистку. Усе пройшло добре. Ми приїхали в Мінськ, потім – у Брест. Там пройшли через кордон, через нашу митницю, і приїхали в Івано-Франківськ, де живе моя сестра і звідки я родом. Зараз онук навчається.

Я  дуже хочу, щоб війна закінчилася цього літа. Хочеться, щоб з’єдналася сім’я. Я не проти жити в іншому місті, але хочу, щоб Маріуполь був українським.