О п’ятій ранку я збиралась на роботу і почула постріли, вибухи з боку Краматорська. Розбудила чоловіка, а він сказав, що мені здалося. Та коли я побачила на власні очі вибухи, стало дуже лячно. 

Я залишилась без роботи, і чоловік теж. Живемо зі страхом невідомості, бо зараз ти живий, а що з тобою буде через п’ять хвилин – ніхто не знає. Це лякає найбільше. За що нам таке? Навіщо страждають діти, батьки? 

Ми з дитиною виїздили, мешкали там у школі. Але торік і там почалися обстріли, й нам довелося повернутися додому. Бо школа не опалювалась, і нас тоді не годували. Ми по дві доби сиділи в холоді голодні, тож довелося поїхати додому. На той момент вдома якраз дали газ. 

Сину ми говоримо, що все налагодиться, і не показуємо йому, що переживаємо. 

Хоч ми й живемо біля лінії фронту, але в нас набагато тихіше, ніж у великих містах. Це, звісно, завдяки нашим ЗСУ. Дуже їм дякую! Низький уклін нашим воїнам. Якби не вони, то, можливо, ми б тут і не жили зараз.

Ми вважали, що 2023-й рік буде останнім роком війни, а тепер гадаємо, що у 2024-му має бути якийсь переломний момент, і все повинно вирішитись. Я думаю, що як стрімко війна почалася, так само швидко вона має і закінчитись. 

Мрію, щоб у нас, нарешті, запанував мир, щоб люди повернулися додому. Буде багато роботи. Усе потрібно буде відбудовувати. Сподіваємося на нашого президента. На те, що він нарешті закінчить війну, що знайде рішення цієї проблеми. Хочеться, щоб усе було добре, а там, як то кажуть, усе в руках Божих. Я хоч у себе вдома, але можу уявити, як живуть ті люди, що залишилися без рідної домівки. Їм дуже важко.