Війна для мене – це життя, що абсолютно змінилося. Втрата будинку, страх, якого ми не знали, доки жили. Розлука із дітьми. Жах.

Я працювала в Донецьку, в лікарні і почала жити в очікуванні того, що щось мало статися. Те, що відбувалося на площі Леніна, було страшним і незрозумілим. Там загинули хлопці й дівчата. Вперше у нас стріляли не рекетири, які ділять багатства, а було вбито мирних жителів.

Моя подруга в Києві дізналася, що діється. Вона телефонує і говорить: «Давай…» Я двічі виїжджала. Один раз у травні побула в Києві два тижні й повернулася. Тоді був перший обстріл. Гуркало, блискали блискавки, я не могла зрозуміти, просто сиділа в лоджії та дивилася в небо. Потім поїхала 20 червня 2014 року знову до Києва. Але все, що відбувалося в Донецьку – ситуація з аеропортом, розбитим мостом, який з’єднував наш Київський проспект – за всім цим я стежила, для мене це було близько, і мене дуже хвилювало.

Обстріл, який я чула в червні, потім бачила його наслідки. Мені треба було повернутися на роботу, щоби забрати речі. Я поїхала й побачила вирви від снарядів.

Я була постійно з Донецьком, стежила за кожним звуком, подією. Щодня я була з аеропортом, коли стріляли по Донецьку, по Київському проспекту, розбомбили зупинку, на якій я завжди сідала на тролейбус, щоб їхати на роботу. Усе, що відбувалося, я переживала тут.

Я виїжджала, розуміючи, що це швидко не проходить. Виїхала ніби відпочивати з однією валізою. Після цього я повернулася до Донецька лише у 2019 році на два тижні.

Я втратила роботу, втратила місто, у якому мешкала з 1945 року. Коли звільнили Донецьк від німців, мої батьки приїхали працювати туди, мені тоді було п’ять років. І все життя я прожила в Донецьку.

Я готова будь-якої миті повернутися, я не хочу бути похованою на іншій землі. Для мене це дуже важливо.

Слава Богу, будинок стоїть. У стількох людей були зруйновані будинки! Коли була в Донецьку, я дізналася, що були обстріли в районі аеропорту. Там був будинок співробітниці нашої лікарні, вона приїхала провідати його. Залишилися на ночівлю, почався обстріл – і вона загинула біля цього будинку. Це було таке потрясіння, що важко передати. Це перша жертва війни, про яку я дізналася.

У Києві я почуваюся в безпеці. У мене тут є подруга, вона мені рідна. Тут живуть мої діти, з якими я також спілкуюся, і немає війни.

Коли був у нас обстріл, у торець будинку влучив уламок снаряда. І лише завдяки тому, що утеплили стіну, уламок застряг у скловаті, і нашу стіну не пробило. Якби цього не було, снаряд влетів би у квартиру.

І перед будинком упав снаряд. Десять метрів від нашої квартири на першому поверсі до палісадника прилетів снаряд і не розірвався. Приїжджали оперативники й викорчували цей снаряд. Усі ознаки війни в нас були очевидні.