Юлія виїхала з Херсону ще коли він був окупований. У неї довгий час не було зв’язку з батьками

Я з міста Херсона. У мене є дитина, їй п’ять років. До війни у мене була улюблена робота, сім’я поруч. Усе було чудово.

24 лютого мені зателефонували з роботи і сказали, що почалась війна. Я не повірила. Мені потрібно було вести дитину до садочка. У групу вайбера написали, що садочок не працює, а потім я ввімкнула телевізор і подивилася новини. Після того вийшла надвір і почула вибухи. Весь день була на телефоні з рідними.

Найскладнішим було, напевно, те, що ми перебували в окупації. Потім мені довелося виїхати й залишити там рідних, маму, тата.

Усе було спонтанно. Я розуміла, що потрібно зберегти життя дитини. Я хотіла, щоб вона мала дитинство, а не жила під звуки вибухів і пострілів.

Ми виїжджали на своїй машині. Було багато блокпостів росіян, вони все перевіряли. Ми переживали, чи проїдемо ці блокпости, боялися. Молилися Богу всю дорогу, щоб усе було добре. Їхали і не знали – куди. Просто залишили дім, і все. А коли вибралися на територію, підконтрольну Україні, вирішили їхати до сестри в Черкаси.

Перший час був зв'язок із батьками, а потім він пропав. Ми тільки тоді зв’язувалися, коли працював у них вайбер. Іноді ми не могли поговорити тижнями. Зараз вже легше, бо там уже Україна. Світло там є, газ теж, воду дали. Усе більш-менш, тільки важко від того, що постійно стріляють.