Мені 78 років. Я живу в містечку Лебедин Сумської області. За освітою – педагог. Маю 52 роки стажу. Зараз – на пенсії. 

У перший день війни росіяни бомбили нас з літаків. Літак пролетів дуже низько. Я повзла до підвалу, бо ноги не несли. Потім почула вибухи і намагалася зрозуміти, де саме вони пролунали. Згодом дізналася, що літак скинув бомбу в центрі міста, біля відділку поліції і колишнього педучилища, а також біля заправки. Там залишилися вирви.

Я досі не можу нормально спати. Біля ліжка завжди стоїть стільчик, на якому лежить те, що треба брати з собою у підвал. Тривожну валізу не розбираю. 

Я невзлюбила своїх родичів із Росії. Там мешкає тітка з двома своїми доньками. Я не спілкуюся з ними. Мої діти - також.

Загинуло багато людей. Серед них – мої учні. Син моєї колишньої колеги пропав безвісти. 

Незадовго до війни я похоронила чоловіка. Дуже сумую за ним, тому і не намагалася виїхати. Син живе у Борисполі. Він теж не виїжджав. 

Долати стрес мені допомагає фізична праця і заняття з учнями. До мене ще приходять діти, яких я навчаю математики. Допомагаю військовим. Хоча депресія є. Мені її ніколи не позбутися. Коли по п’ять разів на день лунає тривога, то хочеться втекти світ за очі. 

Думаю, що війна закінчиться нескоро. Якщо ми переможемо, то буде дуже багато роботи. Не один рік піде на відбудову України.