Рашисти забрали Віталія з Маріуполя в Оленівську колонію, а потім послали за документами в Донецьк, щоб заставити працювати на окупаційну владу

Ми так і не змогли виїхати з Маріуполя на початку. Виїхали вже після повної його окупації. Зустріли війну в самому Маріуполі. Були спочатку в 17 мікрорайоні, а десь 5-6 березня пішли в селище Мирне, там мешкають батьки моєї дружини. 

В магазинах нічого не було. Мати моєї жінки на початку війни трішки скупилася. Мали крупи, борошно. Нас було п’ятеро, було дуже тяжко. У нас була заморожена курка на вулиці - ми її місяць їли. Як могли, так і виживали. Ходили по сусідах, брали те, що в банках зберігалося, і їли. Сухарі, хліб черствий.

Десь уже в квітні я побачив, як собаки розтаскували рештки людей. Собака біг, і в нього людська рука була в зубах. У Мирному біля магазину стояла машина, повністю вигоріла, і всередині було декілька скелетів. 

Ми всю активну фазу пробули у батьків дружини, а коли вже 18 квітня окупували повністю Маріуполь, до мене прийшли представники місцевої влади, поліцейські так званої «ДНР», і забрали мене до селища Сартана. З Сартани перемістили до Новоазовська, а звідти – в Оленівку, де я пробув трошки більше місяця. Шокувало ставлення рашистів до полонених. 

Мене випустили з Оленівки і сказали, щоб у Донецьку забрав свої документи. Я там не один був. Нас, поліцейських, тримали окремо і випускали з тим розрахунком, що ми будемо в подальшому працювати в Маріуполі на окупаційну владу. Ось тому, в принципі, і випустили з Оленівки. Дали нам довідку, що ми сиділи в них місяць. І потім ми добиралися до Донецька. Грошей у нас не було, за нас якийсь чоловік заплатив. За кожного дав 50 рублів, і ми доїхали до Донецька, до так званого УБОПу, де були наші документи. Потім нас підвезли до Маріуполя. Там знаходилися моя дружина і мій молодший брат. 

Та коли я приїхав у Маріуполь, то дізнався, що моєї сім'ї там уже немає: вони поїхали до моєї матері на окуповану з 2014 року територію. Я вийшов із ними на зв'язок, і десь дні через три після звільнення з Оленівки поїхав до них. 

Протягом місяця ми збирали кошти й шукали волонтерів, щоб виїхати. Вибиралися через Росію, Білорусь, Польщу – і назад в Україну повернулися. У дорозі були тиждень.

У мене була можливість залишитися в Польщі, або в Білорусі, або виїхати з Польщі кудись далі, але я захотів повернутися в Україну, тому що це моя рідна земля, тут моя рідна мова. 

Усі мої рідні – в Україні, просто ми живемо в різних містах. Я зараз у Донецькій області, дружина з моєю мамою і молодшим братом – у Києві, батько - в Хмельницькому. 

Я мрію, щоб війна закінчилася найближчим часом. Мрію про перемогу. Я б хотів купити собі дім десь у селі, завести курей і гусей, побудувати лазню, зробити коптильню, займатися своїм господарством, вирощувати свиней, ходити на риболовлю. Просто хотілося б повернутися в мирне життя, зустрітися зі своїми кумами, які перебувають у Литві. А взагалі – зібрати всю свою сім'ю докупи й жити так, як раніше.